Читати книгу - "Знищення"

class="p1">Причини, з яких я зголосилася в експедицію, не стосуються моєї кваліфікації. Та я сподівалася, що впораюсь, оскільки я спеціалізувалася на перехідних екосистемах, а це місце кілька разів змінювалося, і тут спостерігалося екосистемне різноманіття. Небагато є місць, де ви на десяти кілометрах пройдете спочатку ліс, потім болото, солончак і пляж. Мені сказали, що в Нуль-зоні я знайду морські організми, адаптовані до прісних вод настільки, що під час відпливу вони запливають глибоко в природні протоки в очеретах, у володіння видр і оленів. Щоб пройтися пляжем, всуціль переритим крабами, весь час слід пильнувати гігантських рептилій, бо вони так само адаптувалися до цього природного середовища.

Я розуміла, що Нуль-зона збереглася в такому первісному стані через те, що там ніхто не жив, але намагалася не згадувати про це. Натомість я вдавала, нібито це всього лише природний заповідник, а ми — лише туристи, які виявилися вченими. Це зрозуміло на іншому рівні: ми не знали, що тут сталося, що тут відбувається, й будь-які попередні теорії могли вплинути на аналіз отриманих даних. Крім того, для мене не мало жодного значення, яку брехню я вигадала для себе, адже моє існування у світі стало так само порожнім, як Нуль-зона. Я не мала коріння, я мусила бути тут. Що ж до інших, то я не знаю, що вони собі вигадали, і не хотіла знати, але, гадаю, вони принаймні вдавали цікавість. Цікавість добре відволікає.

Тієї ночі ми говорили тільки про вежу, хоча решта троє вперто називали її тунелем. Відповідальність за напрям досліджень була власного справою кожного, але сфера відповідальності психолога включала всі наші рішення. Певна автономія кожного учасника у власних рішеннях частково лягла в основу цих експедицій, що допомагало збільшувати «ймовірність значимих варіацій».

Гнучкий протокол складався з урахуванням індивідуального набору навичок кожної. Наприклад, усі ми пройшли початковий курс із виживання і володіння зброєю, але топограф мала більше досвіду в медицині й поводженні з вогнепальною зброєю, ніж решта. Антрополог раніше була архітектором, більше того, колись давно вона навіть вижила в пожежі в будинку, який сама ж і спроектувала. Найменше ми знали про психолога, та всі ми були впевнені, що вона мала якесь управлінське минуле.

Суперечка щодо вежі стала до певної міри першою нагодою перевірити межі незгоди й порозумінь між нами.

— Вважаю, що ми не повинні зосереджуватися на тунелі, — сказала антрополог, — спочатку слід дослідити віддалені ділянки, а сюди повернутися вже із зібраним матеріалом — зокрема щодо маяка.

Як передбачувано, я б навіть сказала передбачливо з боку антрополога спробувати підміну на безпечнішу, зручнішу можливість. І хоча думка про картографування здалася мені вторинною і поверхневою, я не могла знехтувати існування вежі, не позначеної на жодній карті.

Далі висловилася топограф:

— За цих обставин ми маємо ставитися до тунелю як до чогось руйнівного й загрозливого. Перш ніж досліджувати дальші місця… Це ніби лишити ворога за спиною, просуваючись уперед.

Вона прийшла до нас із військової сфери, і тепер я бачила переваги її досвіду. Я вважала, що топограф завжди підтримає ідею рухатися далі, тож її думка мала вплив.

— Не терпиться дослідити природні середовища тут, — сказала я, — але через відсутність цього місця на карті, цей «тунель»… чи вежа… виглядає важливою. Це навмисне вилучення її з усіх карт як чогось відомого… і тоді це якесь повідомлення… або чогось зовсім нового, чого не було на час прибуття останньої експедиції.

Топограф поглядом подякувала за підтримку, але моя позиція була зовсім не в тому, щоб підтримати її. Щось у самій ідеї вежі, спрямованої вертикально вниз, створювало подвійне відчуття запаморочення і зачарування її будовою. Я не могла б сказати, чого я жадала і чого жахалася, наче я безкінечно задивлялася в спіраль равлика й інші узори природного походження, врівноважена від раптового стрибка в незвідане.

Психолог кивнула, наче зваживши наші міркування, і запитала:

— Хтось має бодай натяк на бажання залишити нас?

Це було доречне питання, але неймовірно дратівливе.

Ми всі троє закрутили головами.

— А як щодо тебе? — запитала топограф психолога, — яка твоя думка?

Психолог вишкірилася, що здалося дивним. Але вона мала знати, що будь-хто із нас міг отримати завдання спостерігати за її власними реакціями на подразники. Можливо, її вразила думка, що обрали саме топографа — людину, яка працює із зовнішнім боком речей, а не біолога чи антрополога.

— Мушу зізнатися, що в цю мить переживаю величезну тривогу. Та я не знаю, що спричинило таку реакцію: вплив середовища загалом чи наявність тунелю. Особисто я б хотіла відмовитися від тунелю.

Вежі.

— Три до одного, — вимовила антрополог з очевидним полегшенням, що рішення прийняли за неї. Топограф знизала плечима. Можливо, я помилялася щодо цікавості. Топограф не виглядала зацікавленою бодай чимось.

— Знудилась? — спитала я.

— Не терпиться вже почати, — відповіла вона, звертаючись до групи, наче я запитувала усіх.

Ми зібралися на розмову в спільному наметі. На той час вже стемніло. Невдовзі почувся дивний тужливий стогін, ми знали про його природне походження, проте все одно здригалися. Ми розійшлися по своїх наметах, щоб побути наодинці з думками, ніби це був сигнал відбою.

Певний час я безсонно лежала в наметі, подумки намагаючись повернутись у вежу, в шахту, але марно. Натомість мій розум постійно повертався до питання: що приховує її основа?

Під час переходу від межі до базового табору на узбережжі ми майже не відчували нічого надзвичайного. Пташки співали як і завжди, олені зривалися з місця, білі мітки їхніх хвостів світилися на тлі зелено-коричневого підліску; єноти перевальцем дибали у власних справах, зовсім не зважаючи на нас. Наша група почувалася запаморочливо, гадаю, переважно через відчуття свободи після багатомісячних обмежень тренуваннями й приготуваннями. Поки ми були в коридорі, у перехідному просторі, ніщо не могло нас зачепити. Ми вже не були тими, що раніше, і ще не стали тими, ким будемо, коли досягнемо місця призначення.

За день до прибуття у табір наш дух підірвала зустріч з велетенським диким кабаном, який стояв прямо на дорозі перед нами. Він був так далеко від нас, що без бінокля ми ледь могли роздивитись, що воно таке. Дикий кабан має поганий зір, зате добрий нюх, тож він кинувся на нас зі стометрової відстані. Він понісся стежкою просто на нас… але у нас лишався час, щоб вирішити, як діяти. Ми витягли довгі ножі, а у топографа знайшовся автомат. Кулі, ймовірно, зупинять трьохсоткілограмового кабана, але можуть і не зупинити. Ми