Читати книгу - "Мелодія нашої осені, Тая Стрельцова"

Крик, сміх, звуки падаючих меблів… Якось не так собі Яна уявляла вечір з друзями Дана. Та й він сам неприємно здивував.

— О! А що тут сталось? — з’явившись на порозі кухні, запитав.

— Не знаю, — зітхнула, змітаючи з підлоги осколки від склянки. — Коли я вийшла на кухню, тут вже все так було.

— Ясно, — кивнув.

Даниїл стояв, тримаючись за стіну, і похитувався. Тож здавалось, що відповів на автоматі, не вловлюючи суті, сказаного дівчиною.

— Дан, вже майже одинадцята. А у вас музика гримить на увесь будинок…

— І що? — засміявся. — П’ятниця. Маємо право відпочити.

— Сусіди теж мають право на відпочинок.

— Не будь занудою! Прибери швиденько й повертайся до нас, — обхопив її за талію, намагаючись поцілувати.

— Я краще посуд помию, допоможу, щоб тобі менше роботи було. Вже в посудомийній машині місця нема.

Насправді ж Яні просто не хотілось повертатись до п’яної компанії, яка не дуже адекватно поводилась, м’яко кажучи. Їй таке не подобалось. І Даниїл в такому стані теж не подобався. Вже твердо вирішила, що завтра, коли хлопець протверезіє, серйозно з ним поговорить. Не хотіла поспішати з висновками, можливо, це непорозуміння, випадковість… Буває ж, що людина не розрахувала, перебрала… Але, якщо для Дана стільки пити нормально, то треба прощатись.

— Ти така турботлива, — широко посміхнувся. — Але залишмо посуд на ранок, вранці помиємо.

— Вранці? — здивувалась Яна. — Я в гуртожитку домовилась, що мене впустять о дванадцятій, не пізніше! Я не збиралась залишатись на ніч.

— То в чому проблема? Плани можна трохи поміняти… — знову спробував поцілувати її.

— Ти правий. І поміняю я прямо зараз, — відштовхнула його від себе і пішла в коридор.

— Правильно! Ходімо розважатись! — потираючи долоні, Дан йшов слідом.

Але зупинився розгублено, коли побачив, що Яна не повернулась у вітальню, а вдягає у коридорі плащ.

— Ти куди?

— В гуртожиток. Прямо зараз. У мене ще хвилин сорок, аби вчасно повернутись на таксі, та не бачу сенсу в тому, щоб залишатись тут хоч на хвилину довше. А ти розважайся, — махнула рукою.

Хотіла взути черевики, але Дан схопив її за руку і смикнув на себе.

— В чому справа? Що тобі не подобається? Нормально проводимо час, всім весело! І тільки тебе щось не влаштовує! Надто правильна?

— Пусти! — рвонула руку.

Дан, хоч і був на підпитку, проте тримав сильно. Сварки точно було не уникнути, якби в ту ж мить двері квартири не відчинились і не увійшов Марк. 

— Що тут відбувається? — сердито спитав.

Дан навіть не відразу відреагував на прихід брата. А от Яні хоч і стало соромно, та вона зраділа.

— А ти чого прийшов? — повільно обернувшись, спитав Даниїл.

Марк, нічого не відповівши, пішов у вітальню і вимкнув музику.

— Ей! Ти чого? — обурились друзі Дана.

— Ти не поясниш, чому мені дзвонять сусіди і просять приїхати розібратись? — спитав Марк у Дана. — Чому я маю замість того, щоб відпочивати, їхати і вгамовувати тебе?!

— Дан, це твій тато? — ледь повертаючи язиком, спитала одна з присутніх дівчат.

Інші відреагували сміхом. Марк на їх недоречні жарти не відреагував, навіть не глянув на гостей свого брата.

— Я тебе не просив їхати. Які до мене претензії? — знизав плечима Дан.

— Якби не приїхав я, приїхала б поліція. І, якби батьки не були за кордоном, напевно, мене це влаштувало б. Може, хоч за голову взявся б!

— Я сам розберусь і з поліцією, і зі своєю головою! — змахнув руками хлопець.

— Справді? Добре. Так сусідам і скажу. Нехай викликають. Тільки сумніваюсь, що батьки закриють на це очі. Ключі від авто батько тільки недавно тобі повернув. Цього разу, думаю, самими ключами не обійдеться. Розумієш, про що я? Перекриють тобі фінансування, щоб не вистачало коштів на алкоголь, нічні клуби…

— Скільки ще ви будете мене шантажувати? Та забирайте все! Дуже мені треба! Закінчу універ і сам на все зароблю!

— От спочатку зароби! — гаркнув Марк.

А потім скривився, зміряв брата поглядом і додав:

— Хоча… Якби не батьки, ти б і до п’ятого курсу не дотягнув, відчислили б.

Дан кипів від злості. Його аж трусило. І кулаки то стискав, то розтискав.

— Ми краще підемо вже, — встав з-за столу Сашко, його друг.

— Так, вже час, — підхопили ідею й інші.

Оскільки Даниїлу стало не до Яни, вона швидко взула черевики і хотіла забрати сумку, яка висіла на вішалці за його спиною.

— Ми з тобою ще не договорили! — знову схопив її за руку.

— Сьогодні нам точно нема про що говорити, — спокійно відповіла.

— Я так не вважаю!