Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

він ше якихось грошей зі страхівки зоставив? Дідька лисого! Хоч, може, в результаті то й на добре вийшло. Може, дойду до того, доки закінчу, але просто хочу сказати, шо Джо Сент-Джордж взагалі не був мужчиною. То був просто, курва, кіл у мене на шиї. Та навіть гірше, бо кіл хоч не нализується й не приходить додому весь у смеріді від пива та й ше хоче поїбстися в першій ночі. Я його вбила не через то, шо ото розказую, але, думаю, зачинати ліпше якраз з того.

Острів — взагалі не підхоже місце, аби хоч кого вбивати, скажу я вам. Воно так, ніби все хтось десь поруч є, все хтось хоче носом до тебе запхатися, якраз тогди, коли тобі найменше треба. Того я то й зробила тогди, коли зробила, і я ше до того дойду. Поки стане сказати, шо я то зробила десь за три роки після того, як чоловік Віри Донован вмер у тім трафунку з мотором коло Балтимора, де вони жили, як не літували на Літл-Толі. Тогди ше більшість шариків і роликів у Віри в голові були на місці.

Як Джо віддав Богу душу, а грошей не було, я впинилася троха в труднації, я вам кажу — мені здається, шо ні в кого на білім світі нема такого безпросвітку, як у жінки, яка сама на шиї дітей тримає. Я вже чуть не намірилася перепливати протоку й шукати роботу в Джонспорті, продавати в «Економі» чи кельнеркою в ресторації якійсь, і тут та манда безтолкова неждано-негадано вирішує собі жити на острові весь рік. Майже всі подумали, шо то вона блекоти об’їлася чи шо, але я геть не подивлялася — на той час вона й так більше тут бувала, ніж іше десь.

Той хлоп, шо тогди в неї робив, — не пам’ятаю, як його звати, але ти знаєш, про кого я, Енді, той жеребець безголовий, шо все так штани затягував, аби всі виділи, шо яйця в нього, як ті слоїки мейсона, — подзвонив мені і сказав, шо наша мадам (так він її все називав, «наша мадам», ну чи не дундук, їй-бо) хоче знати, чи не пішла би я до неї в найми на цілий день економкою. Ну, я в них так робила ше від 1950 року кожного літа, і думаю, шо то абсолютно нормально, шо вона перше подзвонила мені, а не ше комусь, але тогди так здавалося, ніби то сам Бог мені за молитви віддячив. Я відразу пристала на то й робила в неї аж до вчора, коли вона полетіла зі сходів на ту свою голову дурну порожню.

Де там її чоловік робив, Енді? Літаки будував, правда?

Йой. Ая, мені здається, шо я таке чула, але самі знаєте, як то люди на острові говорять. Точно я знаю лиш то, шо були вони люди імущі, і то добре імущі, і як він умер, то всьо добро перейшло їй. Ясно, крім того, шо собі держава забрала, і я сумніваюся, шо там вийшло хоч троха більше, ніж вони їй і так боргували. Майкл Донован був головатий, як та сова. Та й хитрий, не без того. І хоч ніхто би не повірив з того, яка вона була за останні десять років, але Віра й сама була хитрюга, як він… і пробула хитрюгою аж до самого скону. Цікаво мені, чи знала вона, в якім багнищі впинюся я, як вона вмре якось інакше, а не тихомирно в ліжку від нормального інфаркту? Я нині майже весь день пробула на Східнім розі, сиділа на тих благих сходах і про то думала… про то і ше пару соток других речей. Перше я би подумала, нє, в миски вівсяної каші більше мозків, ніж у Віри Донован під кінець віку, а потому згадала, як вона повелася з тим пилососом, і подумала, може бути… так, може таке бути…

Але то вже неважно. Єдине, шо тепер грає роль, — це то, шо я вискочила з дощу та під ринву, і мені би страшенно хтілося звідти вже вилізти, перше ніж ше зачну вже зовсім тонути. Якшо ше можна вилізти.

Я зачинала з того, шо працювала у Віри Донован економкою, а кінець кінцем стала тим, шо називають «платною компаньйонкою». Небагато часу мені знадобилося, шоби зрозуміти, у чім різниця. Як була економкою, мені треба було їсти гімно по вісім годин на день, п’ять днів на неділю. А як стала платною компаньйонкою, то прийшлося їсти гімно кожен круглий день.

Перший інсульт у неї стався вліті 1968-го, як вона дивилася по телевізору Національний з’їзд демократичної партії в Чикаґо. Той був маленький, і вона в тім винила Г’юбер­та Гамфрі. «То був останній зайвий раз, що я подивилася на того раденького козла, — сказала вона, — от у мене одна вена до дідька й тріснула. Я б мала подумати, що таке може бути, і на його місці так само міг бути й Ніксон».

У 1975-му інсульт у неї вже був сильніший, і того разу вона вже не мала як на політиків вину спихати. Доктор Френо то їй сказав, шо ліпше кидати курити й пити, але міг і не стрясати так повітря — така кітка, як Віра Поці­люй-мене-в-гузицю Донован, навіть не думала слухати простого сільського доктора, як ото Чіп Френо. «Я ще в нього на похороні буду, — говорила вона, — і скотчу із содовою в нього на надгробку вип’ю».

Якийсь час думалося, шо так воно й буде — він її шпетив, а вона собі суне далі, як та «Королева Марія»[3]. Далі, у 1981-му, її вдарив уже добрячий, а наступного ж року той її жеребець розбився в аварії на материку. Тогди я до неї і переїхала — в жовтні 1982-го.

Чи мусіла я то робити? А дідько його зна. Певно, нє. У мене була соціологічна поміч, як то називала стара Гетті Маклеод. Небагато, але на тогди діти вже давно повиростали — малий Піт взагалі пропав з лиця землі, бідне заблудле ягнятко, — і троха долярів я собі відложила. На острові все було жити дешево, і хоч тепер то вже не так, як було колись, всьо одно багацько дешевше, ніж на материку. Того, певно, я не мусіла жити з Вірою, нє.

Але на тогди ми вже з нею одна до другої привикли. Хлопам то тяжко пояснити. Я собі думаю, от Ненсі з тими своїми ручками, записниками й магнітофонами то розуміє, але, відай, їй говорити не можна. Ми привикли одна до другої так, як, певно, два старих лилики привикають висіти догори ногами одне коло другого в одній печері, хоч і ліпшими коліжанками їх точно не назвеш. Та й то не невідь-яка велика переміна була. Найбільше, шо змінилося, то хіба шо прийшлося святочну одежу вішати коло домашньої, бо вже з осени вісімдесят другого я там була щодень цілий день і майже всеньку ніч. Троха ліпша стала плата, але не настілько добра, шоби можна було зробити первісний платіж собі на перший «кадилак», якшо розумієте. Ха!

Я собі думаю, я за то взялася здебільш через то, шо більше нікому було то робити. У неї був комерційний директор у Нью-Йорку, хлоп із прізвищем Ґрінбуш, але Ґрінбуш не збирався приїздити в Літл-Тол, шоби слухати, як вона