Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

По—друге — погода. Про неї я вже згадував.

По—третє, я забув про обмежені можливості матеріальних тіл. Зараз, скажімо, мені хотілося почухати дзьоба, і я марно намагався зробити це крилом.

По—четверте, отой хлопчина. Купа загадок, та й годі. Хто він такий? Звідки в нього таке небезпечне бажання? Як мені з ним поквитатися — за те, що він затяг мене до такої справи, перш ніж він помре?

По—п’яте... Амулет. З якого боку не глянь — це надзвичайно могутня річ. Що той хлопчина з ним робитиме, коли одержить його, — я геть-чисто не розумів. Він же не вміє користуватись ним! Може, просто носитиме, наче модну прикрасу? А може, це останнє захоплення серед чарівників — красти в суперників амулети, наче ті ковпаки з автомобільних дисків? Але ж я ніколи не займався такими крадіжками. А справа ця, здається, непроста — навіть для мене.

Я заплющив пташині очі й відкрив свій внутрішній погляд, на всіх семи рівнях по черзі[4]. Шукаючи кращого спостережного місця, я озирнувся на всі боки й перескочив на сусідню гілку. Якнайменш три вілли, що видніли вздовж вулиці, мали магічний захист — явний доказ фешенебельності цих місць. Дві дальші вілли я не став вивчати; мене цікавила найближча, що стояла трохи віддалік від бруківки — так, що світло ліхтарів не сягало її. Ось вона, резиденція чарівника Саймона Лавлейса.

На першому рівні все було чисто, та вже на другому власник вілли примудрився навісити захисний ланцюг — він обплутував високий мур садка, наче синя мерехтлива павутинка. Це було ще не все: мерехтіння линуло вгору, утворюючи над невеликим білим будинком величезну осяйну баню.

Непогана штучка, та я з нею впораюсь.

Ні на третьому, ні на четвертому рівні не було нічого. Зате на п’ятому я помітив трьох духів—вартових, що никали в повітрі над самісіньким краєчком муру. Вартові були тьмяно— жовті; кожен пересувався на трьох міцних ногах, що крутилися, наче гвинт. Над гвинтом клубочилась якась розпливчаста маса, а в ній видніли два роти й кілька пильних очей. Вартові безладно ширяли садком. Здалека я видавався дроздом на всіх семи рівнях. Та якщо підберуся ближче, ці духи напевно викриють мене.

На шостому рівні знову було чисто. А на сьомому.. оце вже цікаво. Нічого підозрілого я ніби не бачив — звичайний будинок, звичайна дорога, звичайна ніч... та я відчував — якщо хочете, інтуїтивно — щось там таки причаїлося.

Я почухав дзьоб об стовбур. Як слід було сподіватись, тут не бракувало найпотужнішої магії. Я чув про Лавлейса. Він мав репутацію грізного чарівника й безжального володаря. Мені досі щастило — Лавлейс ніколи не викликав мене, й тепер мені аж ніяк не хотілося сваритись ні з ним самим, ні з його слугами.

Tа водночас я мусив виконати наказ того хлопчини.

Геть промоклий дрізд пурхнув з гілки й перелетів через дорогу, старанно обігнувши вуличний ліхтар. Він сів на землю біля рогу огорожі, на невеличкий чахлий моріжок. Там чотири чорні торбини зі сміттям чекали, коли їх уранці підберуть. Дрізд вистрибом сховався за торбинами. Кіт, що спостерігав за птахом з певної відстані[5], кілька хвилин чекав, поки той випурхне, врешті не діждався — і з цікавості подався за ним. Та ні дрозда, ні будь-якого іншого птаха за торбинами вже не було. Нічогісінько, крім свіжої кротячої нори.

3

Ненавиджу смак глини. Війна не підходить істоті, створеній із повітря й вогню. Набридливий тягар землі дошкуляє мені щоразу, коли доводиться контактувати з цією стихією. Тому я такий примхливий у перевтіленнях. Птахи — чудово. Комахи — добре. Кажани — непогано. Всілякі швидкі тваринки — так само. Ті, що лазять по деревах, — ще краще. Підземні тварюки — мерзота. Кроти — найгірше.

Та коли мусиш обійти охоронний щит, вередувати не доводиться. Я припустив, що під землю він не сягає, й то була правда. Кріт викопав собі шлях під основою муру. Магічна сигналізація не спрацювала, хоч я разів з п’ять і вдарився головою об камінець[6]. Я копав далі, і через двадцять хвилин порпання, сопіння й крутіння носом опинився на поверхні.

Кріт обережно вистромив голову з невеличкого земляного пагорбка, що з’явився посеред акуратного Лавлейсового травника[7]. Звірятко озирнулося, перевіряючи, що тут діється. Вікна першого поверху світилися. Штори було опущено. У вікнах горішніх поверхів, наскільки міг розгледіти кріт, було темно. Над головою височіло синє прозоре склепіння магічного захисту. Один з темно—жовтих вартових тупо качався десь за три метри над живоплотом. Решта двоє, радше за все, перебували по інший бік будинку.

Я ще раз спробував зазирнути на сьомий рівень. І знову нічого. Знову те саме відчуття таємної небезпеки. Та годі вже.

Кріт повернувся під землю, рушив під корінням трави до будинку — і виринув посеред клумби, прямісінько піднайближчими вікнами. Отут я замислився як слід. Хоч як мені кортіло прокопатися до підвалу, просуватися далі в образі крота не годилося. Слід було придумати інший спосіб.

До волохатих кротячих вух долинув сміх і брязкіт келихів. Звук був напрочуд гучний, ніби лунав зовсім поряд. У стіні — за якісь півметра від мене — видніли потьмянілі вентиляційні ґрати.

Зітхнувши з полегшенням, я перетворився на муху.

4

Ховаючись за вентиляційними ґратами, я оглядав своїми мушиними очима звичайнісіньку вітальню. Товстий пухнастий килим, огидні смугасті шпалери, бридка кришталева штукенція, що вдавала з себе люстру, дві побляклі картини, канапа й два крісла (так само смугасті), низенький столик для кави, а на ньому — срібна таця з пляшкою червоного вина. Келихів на таці не було — їх я побачив у руках в отих двох, що саме сиділи в кімнаті на канапі.