Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

– Перестань! – жінка крикнула так, що дівчинка упала знову спіткнувшись, при цьому виглядала так, що більше здивована, чим налякана. Її мати змінилася в лиці, дивлячись на дівчинку, чи то з ненавистю, чи то білю.

 – Все це через тебе, – сказала вона  так що дівчинка почула, а потім приказала. – Іди умийся, бабуся тебе чикає.

Після цих слів жінка зайшла, двері за нею зачинилися, а дівчинка лишилась стояти перед дверима все така ж нікчемна, але вже не кумедна.

– Тільки не говори мені, що нам прийдеться ще і цей дитячий садок терпіти?! – заголосила тітка, дивлячись на малу, як на щось гидке. Схоже її слова злякали дівчинку, та оглянулась на жінку, потім на дядька, на мене навіть не подивилась і побігла в ліс, продовжуючи плакати.

–  Ніна! – неприязно подивився на жінку дядя.

– А, що я? – та розвела руками. – Я що дитину до сліз довела?! Боже, яка сімейка! Що їх сюди взагалі привело? Сумніваюсь, що те що і нас.

– Заспокойся, –  видихнув вуйко Ігор і повернувся до мене, підзиваючи до дому. Я його не зразу помітив, дивлячись, як яскравий помаранчевий светр зникає серед дерев у лісі.

Яка капризна дівчинка: якщо щось не по її, так зразу біжить, куди бачить, ображається. Хоча вона дівчинка, вони всі капризні, та її братець зовсім не кращий. Дуже розпещений, йому явно все сходить с рук, напевне він молодший, тому його люблять більше, чим дівчинку. Дядя завів мене в будинок і там прийшлось дивитись як малий продовжує показувати сцену перед матір’ю. Плаче, говорить, що болить, та неясно що. Жінка намагається його заспокоїти, але все виглядає так же награно, як плач дитини. Цікаво, чому жінку не хвилює куди втекла її донька? Хоча, якщо її матері все одно, то чому це має хвилювати мене? Може через ту фразу, що вона сказала дівчинці? І що взагалі означає: «все це через тебе»? Чому зовсім різні батьки говорять ці слова своїм дітям? В чому ми винуваті? Що уже в такому віці встигли такого страшного накоїти? Може ми винуваті тільки в тому, що народились? Дорослим так легко звинуватити у своїх бідах тих, хто і захистити себе не може.

– А де сама пані? – поцікавився дядько, делікатно кашляючи, щоб звернути увагу жінки.

– З нею мій чоловік розмовляє, вам прийдеться трішки зачекати, –  сухо відповіла та, дивлячись на тітку і дядька настороженим, неприязним поглядом. При цьому вона чомусь зовсім не дивилась на мене, наче спеціально уникала мого погляду. Я таке і раніше помічав, людям тяжко дивитись мені в очі, вони наче бачать в моїх очах «це», тому бояться.

Через хвилин десять малому надоїло удавати, що йому дуже боляче, він скочив з колін матері та підійшов до мене. Усміхнувся протягуючи мені руку і спитав:

– Може пограємо? У тебе є якісь іграшки?

Я подивився йому в очі, намагаючись налякати. Всі бояться дивитись мені в очі, що тітка з дядьком, що однокласники – те гидке, що всередині мене, лякає всіх. Тільки от малий не злякався, навіть не на секунду, навпаки його посмішка стала ще ширшою і можна сказати щирішою.

– Можна машину подивитись? – зеленоокий хлопчик зовсім не розстроївся, що я йому не відповів, а зразу звернувся до вуйка Ігоря. Той дивився на наглого малого, як на сьоме чудо світу. Він після тої жахливої ночі намагався мене розтормошити, заставити грати з іншими дітьми, знову хоча б розмовляти з друзями, та ті втікали від мене, як від прокаженого.

– Звичайно, звичайно можна! – він хотів вручити ключі від машини дитині, та тітка вчасно його по руках ударила.

 – З глузду з’їхав? – зашипіла вона невдоволено. – Бачиш які недоноски на них?! А якщо щось вкраде?

– Мої діти ніколи нічого в нікого не крали! – доволі різко висолилась на диво горда жіночка, пригортаючи сина до себе.

– Кохана! – заволав чоловік, та тітка не звернула на нього уваги, натомість звернулась до жінки.

– Ви б жіночко краще дивились за своїми дітьми, – холодно усміхнулась вона, хизуючись над бідолашною. – От дівчинка ваша у ліс втекла, а ви тут сидите, як ні в чім не бувало.

 – Втекла у ліс? – жінка перепросила, перелякано окинувши поглядом нас всіх, а потім зірвалась на вулицю, так, що двері залишились відкриті. Хлопчик неохоче побіг слідом.

Ми мовчки дивились за блуканням жінки й хлопчика у дворі. Жінка кричала її ім’я, хлопчик ліниво повторяв, більше зацікавлений своєю розвагою – биттям трави. Коли двері в маленьку кімнату відкрилась, звідти вийшов масивний чоловік, чимось схожий на дівчинку, тільки погляд у нього був неприязний, тяжкий. Він одразу помітив, що його сім’ї тут нема і кинувся на вулицю. Жінка перелякано йому щось пояснила, та її слова викликати дивну реакцію: він дав їй такий сильний ляпас, що вона упала на землю, тримаючись за лице. Хлопчик дивився на все це спокійно, якщо не сказати байдуже, наче бачив таке уже не раз і не два. Скільки йому років? П’ять, чотири? І вже вважає, що коли батько б’є маму – це нормально, вона сама винувата. Огидний.

Раніше я вважав, що це лише наша з мамою біда. Що таких сімей, де батько підіймає руку на матір – мало. Звичайно ж я помилявся, бачив тільки те, що хотів бачити, та нічого не розумів. Кожен раз, коли мама витирала ганчіркою власну кров і замазувала синяки кремом, я питав себе: вона разом з ним і терпить все це через мене? Це насправді я винен в її стражданнях і болі? Сумніваюсь, що цей зеленоокий хлопчик думав про це хоч раз. Який же він огидний.