Читати книгу - "Деміан"

В одному саду біля Кутового млина ми буцімто удвох із приятелем поцупили вночі цілий мішок яблук, причому не простих, а всуціль ранетів і золотого пармена — найкращих сортів. Остерігаючись, щоб безпорадно не замовкнути (хоч вигадувати і розповідати я вмів легко) і, можливо, вплутатися у щось гірше, я прикрашав цю історію, пустивши в хід усю свою майстерність. Отже, один із нас мав стояти на чатах, а інший — вилізти на дерево і рвати яблука. Мішок вийшов такий важезний, що врешті нам довелося відсипати половину того, що ми назбирали. Але за півгодини ми повернулися й забрали решту.

Закінчивши розповідь, я сподівався хоч на якесь схвалення, адже під кінець я таки добре розійшовся, фантазування сп’янило мене. Обидва хлопчаки якусь мить мовчали, а Франц Кромер, примружившись, пронизав мене гострим поглядом і запитав уїдливо:

— Ти не брешеш?

— Ні, — відповів я.

— Себто це суща правда?

— Авжеж, — запевнив я, хоча сам аж затремтів від страху.

— Можеш поклястися?

Я страшенно перелякався, але одразу відповів «так».

— Ну, тоді скажи: «Клянуся Богом і душею».

Я слухняно проказав:

— Клянуся Богом і душею…

— Ну, що ж, — він сплюнув, а потім відвернувся.

Я гадав, що справа на цьому й скінчилася, і зрадів, бо він підвівся й попрямував до мосту, а я за ним. Я несміливо промимрив, що мені уже час додому.

— Не поспішай, — вишкірився Франц, — нам же по дорозі…

Він перевальцем плентався далі, а я не наважувався відірватися, адже він і справді прямував у мій бік. Ми вже наблизилися до мого будинку, і я побачив вхідні двері з товстою латунною ручкою, сонце у шибках і фіранки в кімнаті матері. Я глибоко зітхнув: слава Богу, домівка! О, любе, благословенне повернення до свого дому, де ясність і спокій!

Я хутко відчинив двері, щоб непомітно прошмигнути і зачинити їх за собою, однак Франц Кромер протиснувся слідом за мною. У прохолодному темному коридорі з кам'яною підлогою, куди світло проникало тільки знадвору, він став поруч зі мною, взяв мене за плече і тихо промовив:

— Не треба так квапитись, малий.

Я злякано поглянув на нього. Він цупко тримав моє плече. Я силкувався збагнути, що він має на думці, може, збирається вчинити зі мною щось погане? Якщо я зараз голосно, нестямно закричу — чи встигне хто-небудь зійти вниз, щоб урятувати мене? Але я цього не зробив.

— У чому річ? — запитав я. — Чого ти хочеш?

— Не так-то й багато. Я повинен тільки дещо запитати у тебе — без сторонніх.

— Але мені треба вже йти нагору, зрозумів? Мене чекають!

— Тсс… — тихо промовив Франц. — Знаєш, кому належить сад біля Кутового млина?

— Не знаю, мабуть, мірошникові.

Франц обхопив мене руками і міцно притягнув до себе — я змушений був дивитися йому прямо у вічі. Він посміхався недоброю викривленою посмішкою, тоді проказав владно і зло:

— Так, хлопче, я можу тобі сказати, чий це сад. Мені вже давно відомо, що звідти поцупили яблука, але я знаю й те, що хазяїн пообіцяв нагороду — дві марки тому, хто викаже злодія.

— Господи! — вигукнув я. — Але ж ти… ти не скажеш?

Я відчував: марно волати до його честі. Він був з «іншого» світу, там підлота не вважалася злочином. Я це безпомилково відчував. Люди з «іншого» світу були не такими, як ми.

— Не скажу? — реготнув Кромер. — Ти, шмаркачу, мабуть гадаєш, що я фальшивомонетник і сам можу малювати собі марки? Я злидар, у мене немає багатого батечка, як у тебе, і якщо мені випадає нагода заробити дві марки — я повинен їх заробити! А може, він дасть ще й більше…

За мить він відпустив мене. Святий Боже… Наш передпокій уже не пахнув спокоєм і безпекою — світ навколо мене зруйнувався. Кромер викаже мене. Я — злочинець, про це скажуть батькові, можливо, поліція прийде до нас… Мені ввижалися всілякі жахіття хаосу, проти мене повстало все потворне і небезпечне у світі… Те, що я не крадій, — не мало жодного значення. Окрім того, я ж поклявся! О Боже…

Сльози ринули з моїх очей. Я відчував, що повинен якось відкупитися, і в розпачі став нишпорити по кишенях. Хоч би яблуко, або хоча б складаний ножик… Тут я згадав: у мене є годинник! То був старовинний срібний годинник, який не працював, — я носив його тільки для прикраси. Він дістався мені від моєї бабусі. Я хутко вийняв його з кишені.

— Кромере… — промимрив я. — Послухай, ти не повинен мене видавати! Це буде негарно з твого боку. Ось, візьми мій годинник. Більше у мене, на жаль, нічого немає. Він срібний, і механізм тут гарний, у ньому є тільки маленький ґандж, але ж його можна полагодити!

Він зневажливо взяв годинник своєю брудною рукою. Я дивився на неї, відчуваючи, яка вона брутальна і глибоко ворожа мені, бо зазіхає на моє життя і спокій…

— Він срібний, — повторив я боязко.

— Плювати мені на твій срібний непотріб! — заявив він з глибоким презирством. — Та ще й поламаний!

— Але ж, Франце! — скрикнув я, тремтячи від страху, що він піде. — Зажди! Візьми годинника! Їй-богу, він срібний. Та у мене й немає чогось іншого…

Він подивився на мене холодно і зневажливо.

— Гадаю, ти знаєш, до кого я зараз піду. А можу заявити і в поліцію — я добре знаю їхнього вахмістра.

Він обернувся, щоб іти геть. Я ухопив його за рукав. Цього ніяк не можна було допустити! Краще вже померти, ніж витримати все, що може статися згодом, якщо він зараз піде.

— Франце, — благав я, захрипнувши від хвилювання. — Не роби цього! Це ж був просто жарт!

— Авжеж, жарт, але тобі він може дорого обійтися.

— Тож скажи, Франце, що мені ще треба зробити? Я все зроблю!

Він поглянув на мене своїми примруженими очима і вишкірив зуби.

— Чого ти клеїш дурня? — промовив він удавано добродушно. — Ти ж знаєш вихід не гірше за мене. Я можу отримати дві марки, і я не багач, щоб відмовлятися від них. А ти багач, у тебе навіть годинник є. Отже, тобі треба лише знайти дві марки — і справу залагоджено.

Я збагнув, куди він веде. Але ж дві марки! Це здавалося мені такою недосяжною сумою, однаково, чи десять, чи сто, чи тисяча. У мене не було таких грошей. Правда, я мав скарбничку, що стояла в маминій кімнаті. У ній, завдяки візитам мого дядечка та іншим подібним оказіям, лежало декілька десяти- і п'ятипфенігових монет. Більше я