Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Серед такої кипучої праці застала О. Кобця друга світова війна. На питання, як йому пощастило врятуватися перед бистрим оком НКВД в умовах такого жахливого терору, який лютував на Україні, відповідає:
«І в найлютішій війні гинуть не всі. І коли серед бурхливих хвиль океану йде на дно корабель, — і там якомусь відсоткові пасажирів пощастить інколи врятуватися. Випадок, чи Боже провидіння? Сотні разів і надо мною висів „караючий меч пролетарського кривосуддя“, але щоразу „чаша сія“ минала мене, без ніяких заходів з мого боку, крім, хіба, мовчазної молитви…»
Згідно з наказом совєцьких властей, О. Кобець, як і всі інші українські письменники, повинен був евакуюватися перед німцями на схід. Він, однак, цього не зробив і лишився на Україні. За це був виданий на нього заочний присуд смерти, подібно, як на Аркадія Любченка. Це й було причиною, що О. Кобець подався в 1943 році на еміграцію.
Врата батькивщини… Чи можливо, щоб такий трагічний момент не знайшов свого вияву в емігранта-поета? Ні, врата батьківщини залишила в О. Кобця глибокий слід:
ВТІКАЧІ
«Весь скарб у вузликах; підтоптане осля,
Весь одяг на собі, сандалі дерев’яні;
І на руках дрімає міцно Немовля…
А спереду — світи далекі і незнані,
А спереду — земля ворожа і чужа,
Пустельний шлях пісками… Але, може,
Ти здержеш їх від кривавого ножа,
Від люті Ірода-царя, Могутній Боже?
О, Боже, дай Дитині вижить і зрости,
Щоб в час призначений, коли пролинуть роки,
З гріхами світу міг Голгофну путь пройти
Єдиний Син, як прорекли пророки.
Весь скарб у вузликах; маленькі саночки,
Весь одяг на собі, обмотки ганчіряні;
Глибокий сніг, і в ньому грузнуть два синки,
Із рідної землі в світи з батьками гнані.
А спереду — чужі краї, чужа земля,
Далека путь снігами… Але може,
Ти збережеш їх від тирана з Кремля,
Від Ірода новітнього, Могутній Боже?
О, Боже, дай і їм притулок віднайти
На чужині, щоб у призначену годину
І їм свою Голгофну путь пройти
За Матір скривджену, за рідну Україну!»
На деякий час О. Кобець задержався з своєю сім’єю (дружина й два сини) ще в Галичині: у Львові й Станіславові. У Львові зустрівся з професором В. Сімовичем — знайомим іще з Фрайштадтських часів. За спонукою проф. Сімовича написав збірку віршів для дітей «Сходить сонце», яка мала друкуватися «Українським Видавництвом». Через смерть проф. Сімовича видання не зреалізовано. Зрештою, до Галичини вже зближався фронт, і треба було емігрувати далі. Між матеріялами «Українського Видавництва» — вивезеними за кордон — збереглося дещо із згаданої збірки. Автор відтворив розгублене на еміграції і значно доповнив її, наслідуючи заповіти доброго наставника проф. Сімовича, і збірка знову чекає друкарських черенків. Деякі поезії цієї збірки були надруковані в «Веселці», «Свободі» і в дитячому відділі жіночого журналу «Наше Життя» та пішли в шкільні читанки. В рукописах лежать ще його прекрасні нариси й оповідання. О. Кобець — треба признати — це талановитий автор творів для дітей, яких (авторів) так мало маємо по цей бік залізної завіси. Велика шкода, що цілий ряд тих його творів не можуть діждатися свого призначення.
На закінчення наведемо ще один вірш із збірки «Сходить сонце», в якому в такий оригінальний передано чар і багатство нашої батьківщини:
«Як веселка воду брала
В нашому Дніпрі,
Сім стрічечок простеляла
Високо вгорі.
Через небо, з цього краю,
Ген у той куток
Сім дорожок протоптала,
Сім ясних стежок.
Воду відрами носила
У далеку путь —
Спраглу землю поливати,
Де дощі не йдуть.
По червоній стежці пройде —
Скрізь цвітуть маки;
По жовтогарячій — спіють
Яблука й грушки.
Третя стежка у веселки —
Стежка золота:
Наливається пшениця,
Просо і жита.
По зеленій — носить воду
З Заходу на Схід,
Щоб у лузі не вгавали
Трави шелестіть.
П’ята стежечка — блакитна.
Йди веселко, йди!
Незабудьочка тендітна
Буде нам цвісти.
Шосту стежечку — темносиню —
Теж не обминай:
В світі дзвоники й сокирки
Щедро поливай.
І по сьомій — фіялковій —
Стежечці пройдеш,
Бо фіялочки шовкові
Жити хочуть теж…
А якщо ти не втомилась,
Просим: потрудись —
І стежкою золотою
Ще та й ще пройдись!»
В час коли пишуться ці рядки, О. Кобець проживає у США.
Д-р М. Лоза
Листопад 1958 р.
І. НАПЕРЕДОДНІ
Моїй Матері Марії, що дала мені побачити цей кривавий світ, а сама, за гіркою працею, ніколи не бачила ніякого світу, — з глибокою любов’ю цю книжку присвячую.
ЖЕРЕБОК № 827
Того року на Україні була рання весна. В кінці лютого вже парувала свіже зорана рілля, пишно зеленіли розкішні килими озимини, а сонце неначе заповзялося змагатися з якимось невідомим, дужим супротивником… Сонце і гріло, і бавилось останніми струмками на брудних канівських вуличках, і підступно хвилювало молоду кров, і кожною парусинкою свого буйного, нестримного проміння неначе гукало:
«Жити! Жити! Жити!»
Я призивався восени. Ні глявберова сіль, яку, за порадою досвідчених першовільготників, я пив день-у-день, щоб украй зіпсувати шлунок і виявитися нездатним до страшної військової служби в царській казармі, ні десятки цигарок, що до них уперше в житті взявшися, я намагався зіпсувати ними на час призову серце, — ніщо не допомогло.
Не міг стати в пригоді й пишно-ляльковий, як струна натягнутий, з задерикувато
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
