read-books.club » Сучасна проза » Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей 📚 - Українською

Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

77
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чоловіки без жінок та інші оповідання" автора Ернест Міллер Хемінгуей. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 43
Перейти на сторінку:
всього так вертів тією мотузкою, що з лиця рікою лився піт, а потім перекидав мотузку через гілку, сідав коло мене й спирався на дерево, обмотавши шию рушником і светром. 

— До біса важко зігнати те сало, Джо, — казав він, а тоді відхилявся, заплющував очі й глибоко вдихав. — Не так, як замолоду. 

Потім він вставав і, поки ще не охолонув, біг назад до конюшні, а я за ним. Так він скидав вагу. Весь час хвилювався. Інші жокеї на коні зженуть скільки треба. Жокей втрачає десь із кілограм за кожен виїзд, а мій старий висох чи що і не міг скидати вагу без того бігу. 

Пригадую, як одного разу в Сан-Сіро італійчик Реґолі з конюшні Бузоні йшов через загін до бару випити чогось холодного; ішов і поляскував батіжком по черевиках; він щойно зважився, мій старий зважився теж і вийшов, тримаючи під рукою сідло, розчервонілий, задиханий, костюм на ньому тріщить, і він зупинився й дивився на молодого Реґолі — той стояв, ще зовсім юнак, свіжий і бадьорий — коло бару, і я запитав: «Що таке, тату?» — бо подумав, може, Реґолі вдарив його абощо, а той тільки глянув на Реґолі, буркнув: «До біса то все», — і пішов до роздягальні. 

Що ж, може, якби ми залишились у Мілані і їздили в Мілані чи Турині, то нічого би й не сталось, бо якщо десь і є легкі доріжки, то тільки там. 

— Піанола, Джо, та й по всьому, — сказав мій старий, зістрибуючи з коня після перемоги на перегонах, які для італійчиків здавалися пекельними. Я колись питав його про це. — Доріжка тут сама скаче. Стрибати через бар’єри небезпечно тоді, коли швидко скачеш, Джо. А тут хіба поскачеш швидко? Та й перешкоди дитячі. Клопоту може наробити тільки швидкість, бар’єри тут ні до чого. 

Я ще ніде не бачив такого знаменитого іподрому, як у СанСіро, але мій старий бурчав, що то собаче життя. Кататися між Мірафйоре і Сан-Сіро, працювати мало не весь тиждень і що другий день плентатися потягом. 

Коні мене теж зводили з розуму. Щось у них є особливе, коли вони виходять і йдуть доріжкою до стовпа. Наче не йдуть, а танцюють, зібрані такі, а жокей міцно тримає вуздечки, лиш час від часу трохи відпускає і дає їм пробігти кілька кроків. А коли вони підходять до бар’єра, зі мною щось робиться. Надто в Сан-Сіро, де велике зелене поле, позаду гори, товстий італійчик з батогом, жокеї стримують коней, відкривається загорожа, теленькає дзвоник, всі гуртом рвуться уперед, а тоді починають витягуватися ланцюжком один за одним. Та ви знаєте, як коняки рушають. Коли стоїш на трибуні й дивишся у бінокль, то бачиш тільки, як вони кидаються уперед, а коли дзвонить дзвінок, здається, що він дзеленчить тисячу років, а вони вже мчать з-за повороту. Ліпшого я нічого в житті не бачив. 

Але одного дня мій старий сказав у роздягальні, перебираючись у вуличну одежу: 

— То не коні, Джо. У Парижі з тих кляч вже би спустили шкуру. 

Це було тоді, коли він виграв Premio Commercio[17] на Ланторні — останні сто метрів коняка вистрілила уперед, наче корок із пляшки. Відразу по змаганнях ми забралися геть з Італії. Мій старий, Голбрук і товстий італійчик у солом’яному капелюсі, який без кінця витирав хустинкою лице, сварилися за столиком у «Ґаллерії». Балакали французькою, і двоє з них вчепилися за щось до мого старого. Врешті-решт він замовк і просто сидів і дивився на Голбрука, а ті двоє не давали йому спокою; спочатку говорив один, потім другий, товстун вічно перебивав Голбрука. 

— Іди купи мені «Спортсмена», Джо, добре? — сказав мій старий і простягнув мені два сольді, не зводячи погляду з Голбрука. 

Я вийшов із «Ґаллерії», купив перед «Ла Скала» газету, повернувся і став трохи осторонь, бо мені не хотілося втручатися в розмову, а мій старий сидів на кріслі, втупившись у свою каву, й теребив у руках ложечку, а Голбрук і товстий італійчик стояли, товстун витирав лице і хитав головою. Я підійшов, а мій старий повівся так, наче тих двох там не було, і спитав: 

— Морозива хочеш, Джо? 

Голбрук глянув на нього, повільно процідив: «Сучий син», — і пішов разом із товстуном-італійчиком поміж столиками до дверей. 

Мій старий сидів і силувано усміхався до мене, але його лице поблідло, він став блідий як смерть, і я злякався, в животі мені похололо, бо я знав: щось сталося. Я ще ніколи не бачив, щоби хтось обізвав мого старого сучим сином і щоби то зійшло йому з рук. Мій старий розгорнув «Спортсмена», переглянув замітки про перегони, а тоді сказав: 

— Багато всього на світі доводиться терпіти, Джо. 

А вже за три дні ми назавжди покинули Мілан і поїхали туринським потягом до Парижа, розпродавши на аукціоні перед конюшнями Тернера все, що не поміщалося у скриню і валізу. 

Ми приїхали до Парижа рано-вранці й вийшли на довгій брудній станції — старий сказав, що то Ліонський вокзал. Після Мілана Париж здавався страшно великим містом. Здається, що в Мілані всі кудись ідуть, і трамваї знають, куди їм їхати, і ніякої плутанини нема, а Париж — наче клубок з нитками, якого нізащо не розплутати. Хоча з часом мені там сподобалось, не все, правда, а іподроми там найліпші у світі. Здається, що на них усе там тримається, і розраховувати можна на одне: що автобуси кожного дня ходитимуть до іподромів, пробираючись через усю ту павутину простісінько туди, куди треба. Я так ніколи й не пізнав Парижа до кінця, бо приїжджав туди раз чи два на тиждень з Мезона зі своїм старим, а він завжди сидів разом зі своїми в «Кафе де ля Пе» на тому ж боці, що й Опера, а, по-моєму, це найжвавіша дільниця в місті. Але дивно, що в такому великому місті, як Париж, нема своєї «Ґаллерії», правда? 

Що ж, ми оселилися у Мезон-Ляфіт, де живуть усі, крім хлопців із Шантії, у пансіоні такої собі місіс Меєрс. У ліпшому місті за Мезон я ще ніколи не жив. Містечко таке собі, але там є озеро і чудесний ліс, де ми, хлопчаки, блукали з ранку до вечора, мій старий зробив для мене рогатку, і ми з неї багато пташок постріляли, а найліпшою з них була сорока. Малий Дік Аткінсон одного разу підстрілив зайця, ми поклали його під деревом, а самі посідали довкола, Дік пригостив нас цигарками, а заєць ні з того ні з сього як підскочить, як кинеться в кущі, ми його шукалишукали, але так і не знайшли. Ех, весело було в Мезоні. Місіс Меєрс давала мені вранці поїсти, і я гуляв собі цілий день аж до вечора. Французьку я швидко вивчив. Простенька мова. 

Як тільки ми перебралися до Мезона, мій старий написав до Мілана, щоб прислали його посвідчення, і не знаходив собі місця, поки воно нарешті не прийшло. Він любив сидіти з компанією у «Кафе де Парі» в Мезоні, багато його знайомих з тих часів, коли він працював у Парижі, до війни, мешкали тепер у Мезоні і мали час сидіти в кав’ярні, бо робота в конюшнях закінчувалась до дев’ятої ранку — для жокеїв, я маю на увазі. Першу партію коней виводять на пробіжку пів на шосту, а другу — о восьмій. Треба рано вставати і рано лягати. Якщо жокей на когось працює, то не може пиячити, бо тренер завжди за ним наглядає, якщо той ще шмаркач, а як

1 2 3 4 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"