Читати книгу - "Маленькі жінки. I частина"

– Ти не залишиш ці заняття, я тебе знаю. Не зможеш відмовитися від білої сукні, розпущеного волосся та золотистих прикрас. Крім того, ти найкраща актриса, яку ми маємо, і, якщо ти підеш, то це буде кінець нашим різдвяним виставам, – сказала Джо. – У будь-якому разі, сьогодні ми маємо влаштувати репетицію. Іди сюди, Емі, гратимеш непритомну дівчину. Минулого разу в тебе вийшло не дуже: ти була незграбна, як поліно.

– Але мені потрібна допомога. Я ніколи не бачила, щоб хтось непритомнів, і я не знаю, яку позу обрати для падіння, щоб не набити собі синців. Може, я просто легко сповзу по стіні? Тоді я не впаду й не заб’юся. Якщо я не зможу, то краще впаду в крісло. Це буде витончено. Мені все одно, нехай Хьюго скільки завгодно наставляє на мене пістолет, – захищалася Емі.

Дівчина не була обдарована театральним талантом, але її обрали на цю роль, бо вона була достатньо мініатюрною і злодій з п’єси міг легко підняти її – за сюжетом лиходій виносив дівчину зі сцени.

– Тоді зробимо ось що, – прийшла на допомогу Джо. – Ходи по сцені помірно й нерішуче, заламуй руки та мелодраматично вигукуй: «Родріго! Врятуй мене! Врятуй мене!».

Емі повторила за сестрою, але жести її були неприродними й механічними, а голос звучав підірвано високо. Її зойк у кращому разі походив на писк від уколу шпилькою, ніж на покрик страждань і страху.

Від споглядання цих потуг Джо стражденно заохкала, а Мег відверто засміялася, тоді як Бет, з цікавістю спостерігаючи за дійством і навіть забула про хліб, котрий підсмажувала на вогнищі.

– Ох, я зробила все, що могла, тож, коли прийде час вистави і глядачі засміють її, не звинувачуйте мене. Емі, спробуй ще, – сказала Джо.

Тим часом репетиція пройшла гладко. Дон Педро кинув світові виклик – настільки серйозний, що текст займав цілих дві сторінки без жодної паузи. Хагар, відьма з п’єси, проспівувала якесь жахливе заклинання над водою з чаклунським зіллям, що булькотіла в казані. Родріго зривав свої ланцюги, а Хьюго бився в агонії від отруєння миш’яком. Він тільки кілька разів нестямно скрикнув «Ха! Ха» – і помер.

– Це найкраще, що нам вдавалося, – сказала Мег, коли мертвий лиходій сів, потираючи забитий лікоть.

– Я не уявляю, як можна писати й ставити такі чудові речі, Джо. Ти просто Шекспір! – вигукнула Бет, яка вважала, що її сестри були геніальні в усьому, за що бралися.

– Та ну, зовсім не Шекспір, – скромно відповіла Джо. – Хоч мені теж здається, що «Прокляття відьми», ця трагедія в мініатюрі, вийшла досить непогано. Але моя мрія – спробувати поставити «Макбет». Та в нас нема реквізиту для Банко. Сцена вбивства – ось, що мене особливо цікавить. «Це що, кинджал, чи не його я бачу перед собою?» – процитувала Джо, закотивши очі та схопившись за невидиму повітряну опору. Так вона уявляла собі виконання трагічних ролей.

– Ні, це виделка для смаженого хліба, але замість хліба на ній чомусь мамині капці, – вигукнула Мег і репетиція закінчилася гучним реготом.

– Рада, що ви такі веселі, мої дівчатка, – мовив ніжний голос за дверима, й усі актори повернули голови, щоб привітатися.

До кімнати увійшла мати дівчат. Вона виглядала так, як мають виглядати матері, з тим самим «я-завжди-зможу-допомогти-тобі» поглядом, теплим, люблячим і просто… чудовим. Вона не була елегантно одягненою, але все видавало в ній благородну даму. Дівчата знали, що сірий плащ і немодний капелюшок ховали найпрекраснішу маму у світі.

– Ну що, як ви тут сьогодні? В мене було багато роботи: мали спакувати всі коробки, що завтра поїдуть на фронт. Не вдалося навіть прийти додому на обід. Мене хтось питав, Бет? Як твій нежить, Мег? Джо, ти виглядаєш смертельно втомленою. Йди сюди, поцілуй мене, мила.

Ставлячи всі ці материнські запитання, пані Марч знімала намоклі речі. Її вже чекали теплі капці. Вона вмостилася у кріслі, пригорнула до себе Емі і мала намір насолоджуватися найщасливішою годиною свого напруженого дня. Дівчата метушилися, намагаючись зробити матері приємне, кожна – по-своєму. Мег приготувала чай, Джо підкинула дров у вогонь та заходилася розставляти стільці, перевертаючи й грюкаючи всім, до чого торкалася. Бет тихенько снувала між кімнатою й кухнею, а Емі давала вказівки всім, сидячи склавши руки.

Коли всі зібралися за столом, пані Марч посміхнулася й сказала:

– Після вечері я маю щось приємне для вас, дівчата.

Обличчям жінки промайнула швидка та яскрава усмішка, схожа на проблиск сонця. Бет намагалася плескати в долоні, забувши про смажені хлібці, що тримала, а Джо, підкинувши свою серветку в повітря, скрикнула: «Це лист! Лист! Тричі “Ура” на честь тата!».

– Так, гарний довгий лист. З ним все гаразд, і він певен, що більше нічого боятися холодів, через які він хвилювався. Тато посилає всім нам різноманітні й щирі побажання до Різдва, а також передає особливе вітання для вас, дівчата, – сказала пані Марч, погладжуючи кишеню, ніби там був захований скарб.

– Нумо, завершуйте вечеряти! Емі, швидше вправляйся зі своєю тарілкою, – закричала Джо, обпікаючись гарячим чаєм. Вона так поспішала, що впустила хліб на килим – звичайно ж маслом донизу. Хоч і не переймалася цим: їй страшенно хотілося швидше прочитати лист від батька.

Бет не їла. Вона просто сиділа у затіненому кутку й чекала, коли інші будуть готові.

– Гадаю, батько – сильна й смілива людина. Він не побоявся стати капеланом, хоч уже досить старий для призову і не такий фізично витривалий, як інші, молодші, солдати, – тепло сказала Мег.

– Хотілося б теж піти на війну – барабанщиком, щоб підбадьорювати солдат, або медсестрою, щоб бути поруч із татом і допомагати йому, – вигукнула Джо, прикро зітхаючи.

– Мабуть, це так неприємно – спати в наметі, їсти всілякі погані страви, пити з олов’яної кружки… – задумливо мовила Емі.

– Коли він приїде додому, Мармі? – запитала Бет з легким тремтінням у голосі.

– Треба почекати ще пару місяців, мила, якщо він не захворіє. Він залишиться й виконає свою роботу як годиться, найкращим чином, і ми не проситимемо його повертатися раніше, ніж треба. Тепер йдіть сюди, читатимемо листа.

Всі підсунулися до каміна: мати сиділа у великому кріслі, Мег і Емі розташувалися обабіч нього, а Джо спиралася на його спинку – так, щоб ніхто не побачив її емоцій, якщо лист виявиться занадто зворушливим, Бет прилаштувалася біля ніг Мармі. В ті часи, листи, що їх батьки посилали своїм дітям, завжди торкалися душі. В цьому листі