Читати книгу - "Катастрофа для мільйонера, Альма Лібрем"

Кандидаткам — на них адміністраторка мені вказала рукою, — теж було по двадцять, і всі вони виглядали так, ніби збирались на конкурс фотомоделей. Фігуристі, з пухкенькими губками білявки і одна худа, але дуже виразна брюнетка. На їх фоні я була рудим тридцятирічним нещастям.

Сідати коло дівчат не хотілось, я вже намалювала собі в голові картину, як вони на мене зиркатимуть. Думала покрутитись біля адміністраторки або запитати, чи можна тут десь випити води і привести себе до ладу, як раптом дівчина посміхнулась:

— А ось і бос… Кириле Вадимовичу! Вас тут уже кандидатки на співбесіду зачекались! Ось папери!..

Здалеку я побачила, як до нас повертає чоловік у костюмі. Спостерігаючи за його наближенням, я відзначила для себе дві новини.

Хороша: не надто він зацікавився моделями на диванчику. Погана: це був той самий чоловік, якого я збила на дорозі, а потім ще й посварилась з ним замість того, щоб нормально загладити свою вину. І він, звісно, теж трохи винен, але коли мова йде про біг боса…

— Кириле Вадимовичу, — розпливлась в усмішці адміністраторка, — у вас все в порядку? Я можу чимось допомогти?

— Ні, Мариночко, — хитнув головою він. — Отже, це у нас хто? — ті самі красиві очі впились в мене так, що було ясно — робота мені не світить. Зовсім. Ніколи. Ніяка.

— Кандидатка на посаду, — повідомила Мариночка. — Леся Петрівна Катастрофа.

— Катастрофа? Помітно, — гмикнув Кирило — чомусь у мене язик не повертався його Вадимовичем обізвати. — Ну, що я можу сказати… Думаю, Лесю, зрозуміло, що ми не спрацюємось. Співбесіду ви вже не пройшли. Можете бути вільна.

Це все виявилось дуже очікувано, але від того не менш болюче.

— Але я… — тільки й встигла видихнути, намагаючись чинити спротив, але Кирило заперечно хитнув головою.

— Мариночко, простежте, аби пані Катастрофа покинула офіс негайно. А решту кандидаток відправте до мене в кабінет, поспілкуємось.

З цими словами, не даючи мені жодного шансу виправдатись, він спокійно повернувся до мене спиною та закрокував геть. А я так і лишилась стояти, мов остання дурепа, та дивилась йому вслід.

От зараза. Це ж треба, щоб так не пощастило!

Мариночка виразно глянула на мене. В нашому напрямку уже крокував охоронець, і навіть якщо він поки що прийшов не по мою душу, я не збиралась лишати йому шансів виволочити мене геть за руку. Тож рішуче пішла геть, високо піднявши голову.

Навіть якщо у мене в житті чергова катастрофа, витирати я об себе ноги не дам! Питання тільки, де тепер роботу шукати…