Читати книгу - "Найзаповітніше бажання на Різдво, Делісія Леоні"

Але знову перевівши погляд на полотно, вона відчула, як самотність скувала її.

— Ні, хлопчик, це не мій портрет. Ця красива, молода дівчина жила дуже-дуже давно до мене. Бачиш, тут написано оцей рік? Це рік написання цієї картини,  - показав на невеличку табличку, відповіла вона.  

— А хто вона така? Чому її портрет намалював художник?

— Це дівчина, яку він кохав.

— Тобто його дружина?

— На жаль, вона не стала його дружиною. То були часи, коли у дівчини не питали згоди на шлюб. І лише батьки вирішували з ким одружити свою доньку. Так вийшло і з нею. Вона закохалася в художника, але батьки не дозволили їм бути разом.

— Яка цікава історія, - пролунав за спиною чоловічий голос. Вона обернулася і зустрілася з дуже проникливим поглядом сірих очей. Сивий чоловік стояв біля неї і посміхався. – Ніколи не чув подібної історії. Наскільки я знаю, ім’я цієї дівчини невідоме. То ж звідкіля у вас така інформація про неї?

Вона засоромилась і відвела погляд знову на портрет.

— Дивно прозвучить, але… я просто знаю.

— Гадаєте, він зник через неї? – раптом запитав чоловік, підійшовши ближче і також вдивляючись у красуню-дівчину на стіні.

Скільки ж років вона шукала інформацію про художника цих картин, але все марно. Його життя було вкрите таємницями, і це ще більше приваблювало її. Усі знали його ім'я та рік народження. Дивно, але портрети самого митця не збереглися до наших часів. Цей будинок належав його родині. Його картини стали відомими лише після його… зникнення.

— Він зник рівно через рік після її шлюбу, - промовив незнайомець.

— Звідки ви знаєте? – перепитала вона.

Чоловік посміхнувся.

— Дивно прозвучить, але я просто знаю. Його більше ніхто не бачив. Ні батьки, ні друзі, ні вона… Навіть дати смерті у бідолахи немає. Немов він…безсмертним став або загубився у століттях. Нічого. Скоро він знайде її. Їх душі знову будуть разом. У цьому житті їх ніхто не розлучить.

— Ви гадаєте… вони зустрінуться у іншому житті? – запитала вона.

— А як же! Закохані душі будуть завжди разом. У всіх своїх життях.

Спускаючись повільно сходами, проводячи рукою по холодному мармуру поручнів, вона прислухалася до обурених розмов відвідувачів.

— Хіба таке може бути?

— Ні, не можливо! Що це означає «купити музей»? Хіба власність держави продається?

— Говорять, він довів, що є законним спадкоємцем. І цей будинок за законом належить йому. Як і все, що тут знаходиться.

Вона обернулася і перепитала:

— Цей музей… будинок викупили?

— Викупили чи ні – незрозуміло. Але зрозуміло всім одне: що це останній день відкритих дверей у музеї. Із завтрашнього дня цей будинок переходить у приватну власність. На жаль, ми більше не побачимо ці чудові картини!

Серце її обірвалося. Вона  сумним поглядом провела по вже таким… знайомим та рідним приміщенням, стінам, сходам та цим… мармуровим поручням.

— Не хвилюйтеся, — раптом звернувся до неї хлопець, який скликав усіх на вулиці. – Новий власник пообіцяв, що напередодні кожного Різдва відчинятиме двері цього будинку для безплатного відвідування. Він на вас чекатиме.

— Перепрошую? Хто чекатиме? – перепитала дівчина.

— Він минулого разу запізнився, та і сьогодні теж, на жаль. Але в наступному році обов’язково повертайтеся. Кажуть, що один раз на декілька років, напередодні Різдва, відбуваються дивні дива. Часові простори порушують свій хід, і загублені душі можуть зустрітися. Інакше, вам прийдеться знову чекати кількасот років до вашої зустрічі. А то ми тут з дідусем трішки затрималися через вас. А нас же чекають і інші! Вам прийде сповіщення на телефон у наступному році, щоб не заставили чекати марно нас всіх тут!

Хлопчик  дивно усміхнувся, помахав мені рукою і вибіг на вулицю, де його вже чекав той самий сивий чоловік.

Двері зачинилися за її спиною. Люди розійшлися, а вона залишилася стояти одна на ґанку. У тиші. При світлі жовтих ліхтарів. Який дивний дідусь з онуком… Вона навіть на деякий час забула про те, що її маленьке затишне місце від усього світу… цей музей відбирають у неї.

Тепер би дочекатися до нового року, нового Різдва…