Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Ніка

– Ну що, починаємо?

– Починаємо! – намагалася впевнено відповісти перукарці, яка саме збиралася відрізати моє довге світле волосся.

Я була переконана, що роблю правильно… Впевнена, що зможу на це наважитися… Впевнена… Аж поки не побачила, як вона направила до мене свої довгі професійні ножиці, що здалися мені справжніми монстрами-вбивцями.

– Зачекайте! – викрикнула, різко розвертаючись до неї. — Я передумала, краще просто кінчики! Так… – видихнула, намагаючись втамувати серце, що билося з неймовірною швидкістю. – Тільки кінчики, не більше.

– Точно? Вам піде каре, це я своїм професійним оком одразу побачила, – спокійним голосом звернулася до мене майстер з яскравим фіолетовим хвостом та рожевим чубчиком, ніби намагаючись заспокоїти і переконати, що експерименти із зовнішністю – це нормально і корисно. 

Я, звісно, згодна з нею, але все ж поки не готова до цього.

– Вірю вам, але, мабуть, сьогодні не мій день, – відповіла їй з нервовою посмішкою, адже мені було дуже соромно за своє боягузство.

Перукарка пожала плечима, а потім зробила те, що я й просила. По її реакції, в якій не було ні грама незадоволення, я зрозуміла, що далеко не перша, хто так різко змінює свій задум в останню секунду. Саме тому вона швидко справилася зі своїм завданням і відпустила на всі чотири сторони, взявши обіцянку, що як тільки я наважуся на зміну образу – обов’язково прийду до неї.

Вийшовши з салону, зрозуміла, що якось дивно себе зараз почуваю.

Мабуть, я взагалі не правильна дівчина, що розлучається з чоловіком. В інтернеті всі радили, що обрізати волосся – найкращий вихід, щоб відпустити ситуацію і відчути легкість, та, очевидно, що такий варіант точно не для мене. 

Простіше кажучи, не вийшло у мене почати нове життя з новою зачіскою. 

Від тотального самобичування мене врятував дзвінок телефону. Це вже моя найкраща подруга Соломія не витримала.

– Я винна тобі торт, – одразу проговорила їй замість привітання.

– Ти не відрізала? Урааа! Я ж казала, що ти не зможеш позбавитися такої краси, — задоволено майже прокричала Соля.

Річ у тім, що ми з нею декілька днів тому побилися об заклад. Я їй саме повідомила, що записалася в салон, аби кардинально змінити зачіску, а Соля сказала, що я роблю помилку, і що сама врешті-решт від цього відмовлюся. 

Я до останнього думала, що зможу це зробити. Навіть в салон заходила з посмішкою і приємним тремором від усвідомлення майбутніх змін. Але не така я вже й рішуча, як виявилося. 

Заспокоюю себе тим, що залишити довге волосся – це і є новий етап життя, адже колишній постійно змушував мене комплексувати через нього. Його справді бісило, що моє волосся можна було знайти по всій квартирі, тож він не раз просив його обрізати. І я вже була готова піти на це, але потім він запропонував розлучитися, тож потреба сама по собі відпала. 

– Ти тут? – з думок мене вирвав голос подруги.

Щось я стала зовсім розгубленою останнім часом.

– Тут-тут. Просто думаю... Можливо, варто повернутися і здійснити задум? Все ж таке враження, що я якась слабохарактерна: вирішила і не пішла до кінця. Або… О, а може мені перефарбуватися? Як думаєш, мені піде чорний колір? Як раз під настрій буде.

– Взагалі сказилася? – шоковано вигукнула подруга. – Навіть не смій про таке думати! Дівчата, щоб добитися такого чистого блонду як у тебе, мало не щотижня ходять в салон і витрачають на це купу грошей. А тобі ж він дістався від природи. Так, все! Ти сильна, тож з усім розберешся і без цього розпіареного "зміни імідж – почни нове життя".

– Сподіваюсь, – відповіла з посмішкою, адже на душі стало тепло від підтримки близької людини.

Настрій трохи покращився, але рівно до того моменту як я переступила поріг свого нового-старого житла. Втомлено опустилася на хиткий стілець, що стояв в коридорі і подивилася на себе у стареньке дзеркало, яке було розташоване саме навпроти.

Мдаа… Те, що я побачила – мені не сподобалося. Раніше я завжди вважала себе привабливою, але зараз просто себе не впізнавала. Синці під очима, потьмянілий погляд синіх очей… Ще й схудла так, що тепер весь одяг на мені натурально висів. Інші, можливо, цьому й раділи б, але не я. Я й так завжди комплексувала, що маю надто худорляву статуру, а тепер взагалі мене не відрізнити від підлітка. А я ще дивувалась, що мені декілька днів тому не захотіли продавати вино в супермаркеті, поки я не продемонструвала паспорт. 

До речі, кумедна вийшла ситуація. Жіночка на касі ніяк не могла повірити, що мені дійсно двадцять шість і декілька разів порівнювала реальну мене з фото на документі. Тепер я зрозуміла, чому вона була така шокована.

Але сьогодні я виглядала ще гірше, ніж зазвичай. І я точно знаю, причина цьому те, що вранці я офіційно стала вільною жінкою. Мабуть, мені вже варто було звикнутися з цією думкою, але цей злощасний документ зі свідоцтвом про розлучення в моїй сумці все одно знову дуже вплинув на мій психологічний стан.

З чоловіком… Гм… З ексчоловіком ми були разом п'ять років, три з яких провели у законному шлюбі. За класикою жанру, тут далі мала би бути якась зворушлива історія про те, що я вся така прекрасна, а він, негідник, мені зрадив… Але я вас розчарую. Все було до біса банально. Просто розлюбили, от і все. Та й чи любили взагалі?