Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

нашим сучасником є Шекспір. Чарівна паличка Просперо не втратила своєї магічної сили, Арієль переміг Калібана, бо світло перемагає темні сили зла, бо Шекспір бачить у людині поряд з «безоднею злоби» велич і волю. У шекспірівських персонажах багато хто сьогодні пізнає себе, стражданнями Гамлета страждають багато молодих людей нашого часу. Літературні школи XX століття вбачають у Шекспірі не лише попередника, а й сучасника. «Який Камю, який Сартр говорили так поетично про абсурдність світу?» — пише Моруа, маючи на увазі «екзистенціалістські страхи» Гамлета. Мистецтво Шекспіра, новаторське для свого часу, лишається молодим сьогодні — це підтверджується і близькістю його поетики до мистецтва кіно. Пафос її побудований на швидкому русі, на швидкій зміні кадрів, а деякі репліки — тут Моруа посилається на Сергія Юткевича — ніби написані для великих планів, «коли має бути видно тільки обличчя мавра, тільки сльоза, що стікає по смуглявій, обвітреній щоці».

З погляду новаторства Моруа цікавлять «Характери» Лабрюйєра; їх автора він називає «першим великим французьким письменником, який вільно став на шлях імпресіонізму» (цей термін має у даному контексті, безперечно, умовний характер). Як поборника свободи літератури, новатора оспівує він Віктора Гюго, чия «Передмова до «Кромвеля» зробила його главою теоретиків нової, романтичної школи. А романтизм, підкреслює Моруа у своєму творі «Олімпіо, або Життя Віктора Гюго», це — літературний напрям, що відповідає новим часам, у ньому віддзеркалився дух епохи, конфлікт між людиною і світом, невідомий класикам.

Моруа сприймає Марселя Пруста не просто як великого письменника, а як одного з тих «рідкісних першовідкривачів, котрі вносять у розвиток літератури щось зовсім нове». Він оновив мистецтво роману і ввів у світ мистецтва ідеї філософів і словник своєї епохи. Оригінальність його твору «У пошуках утраченого часу» в тому, що мистецтво Пруста «несе в собі естетичну, наукову і філософську культуру».

Прикладом свободи творчості є для Моруа мистецтво Луї Арагона. «Від сюрреалістичного бунту в поезії він перейшов до бунту соціального, політичного і вступив до комуністичної партії, та зберіг у поезії набуту в період сюрреалізму свободу композиції». Це Моруа вважає однією з найпривабливіших і сильних сторін творчості Арагона. У дусі сучасного реалізму написаний ним роман «Загибель всерйоз». Моруа кваліфікує метод Арагона як «реалізм поетичний». Це поняття у Моруа досить містке — він вживає його і до Чехова та Тургенєва, проте там вкладає у нього зовсім інший зміст. А говорячи про Арагона, Моруа розуміє поетичний реалізм як активний метод, що сприяє перетворенню дійсності. Арагона опановував сумнів: якщо головним стає саме сучасний характер реалізму, то чи не буде його роман сприйнятий через якийсь час як нереалістичний, коли історія скаже своє нове слово? Моруа розвіює його: «Коли дана сцена змальована поетично, талановито, вона не втратить свого сучасного звучання».

Критерієм сучасності мистецького твору Моруа вважав його художні якості, талант письменника. Творіння геніїв непідвладні часові. Та віхою в історії, як правило, стають не довершені творіння, а ті, що завдяки своєму новаторству відіграють роль «верстових стовпів на широкому шляху красного письменства». Таким є роман Флобера «Пані Боварі» — книга нещадна, «майже цинічна не завдяки коментарям автора, який зберігає цілковиту безсторонність, а внаслідок суворого реалізму персонажів». Моруа показує, що Флобер розвінчав гіперболізацію почуттів, властиву романтикам, тому й був сприйнятий молодим поколінням читачів того часу «мало не модерністом». Місце роману Флобера можна зрозуміти, отже, лише вивчивши процес зміни романтизму реалізмом.

Тема «література і час, література і життя» розв’язується Моруа з позиції митця-реаліста у найширшому плані. У полі його особливої уваги одна з найважливіших ідейно-естетичних проблем — визначення ролі і місця людини на землі, осмислення нею змісту буття і свого призначення. Усією своєю творчістю, своїми теоретичними узагальненнями він заявляє про себе як про письменника-гуманіста, якого турбує доля людей у сучасному світі.

Ідею абсурдності світу, проголошувану екзистенціалістами, зокрема Сартром, доктрина якого багато в чому завдячує філософії К’єркегора, Хайдеггера і Гуссерля, Моруа сприймав як історично зумовлену катаклізмами епохи, але вона не знаходить відгуку в його свідомості і серці. Уважно аналізуючи твори Сартра — «Нудота», герой якого Антуан Рокантен відчуває огиду до всього, втратив віру в культуру і переконався, що існування нічим не виправдане, «Шляхи свободи», де людина поступово усвідомлює, що не вміє користуватися своєю свободою, — Моруа робить висновок: трагедія Сартра у тому, що «він здатний творити тільки персонажів, неспроможних до дії». Отже, в дії, корисній діяльності бачить Моруа призначення людини. Транспонуючи філософський висновок «Кандіда» у наші дні, Моруа спирається на мудрість Вольтера: «треба обробляти свій сад», тобто, розшифровує він, спробувати виконувати нашу скромну справу якнайкраще. «Сучасні письменники відкрили, що наш світ абсурдний, — пише він. — Але все, що можна було сказати з цього приводу, вже сказано, і дуже розумно, Вольтером у «Кандіді», і розумніше, замість обурюватися навколишнім світом, знайти в собі мужність діяти».

У статті «Я проти оргії відчаю» Моруа пристрасно виступає за мистецтво, яке збагачує людину, облагороджує її, надає їй сили, — такою була творчість Ромена Роллана, Роже Мартен дю Гара, Моріака та інших письменників XX століття. Моруа заперечує шлях, яким пішли письменники під прапором авангардизму, що відштовхували читача хаотичністю думок, відсутністю логічної розповіді, химерним стилем, а особливо зловісною картиною світу. Моруа не приймає песимістичного, нігілістичного мистецтва, побудованого на концепції абсурдності світу, намаганні показати марноту життя і «зусилля жалюгідних смертних заглушити свою страшну долю еротикою і пияцтвом». Він доводить, що таке мистецтво не відбиває духовного життя суспільства в цілому, воно існує лише як наслідок снобізму одних і стану частини молоді, що пережила жахи німецько-фашистської окупації. Моруа підкреслює, що йдеться про незначну меншість молоді, охопленої відчаєм, бо більшість її навчається, працює, знаходячи і в цьому, і в коханні своє щастя. У статті «Слову дано багато» Моруа також відзначає, що і в наші дні є автори, які створюють всебічну картину дійсності, виховують читача, поряд з тими, хто дістає насолоду від показу насильства, того, що принижує людину. Своїм оптимізмом, вірою в «могутність цілеспрямованості» і особливо любов’ю до людей Моруа завдячує, як він визнає у праці «Шістдесят років мого літературного життя», своєму вчителеві — філософу Алену. XX століття з його політичними стресами і глобальними конфліктами спонукає його до конкретного соціального вибору. Роль людини Моруа вбачає у тому, щоб розібратися у фактах, які їй пропонує життя, організувати їх і побудувати справедливіший світ.

В есе, присвяченому Антуану де Сент-Екзюпері, при всій об’єктивності викладу, яка є принципом Моруа-критика, не можна не відчути пристрасність, з якою він висловлює свої думки, що