Читати книгу - "Непереможний, Станіслав Лем"

з огидою витягаючи з нього глибоко занурені кінцівки, краби розійшлися і зайняли місця у проміжках ланцюга енергоботів. У міру того, як розгорталась операція захисту, на центральному пульті рубки з’являлися з матового тла контрольні вогники, а циферблати ударних годинників сповнював зеленкавий блиск. Мовби десяток великих очей дивився тепер, не моргаючи, на обох чоловіків. Усі стрілки лежали на нулі, свідчачи, що ніщо не пробує проникнути крізь невидиму греблю силового поля. Лише вказівник наявної енергії посувався дедалі вище, проминаючи червоні рисочки ґіґаватів.

— Я зійду вниз і щось з’їм. Пане Рогане, покеруйте-но стереотипом! — раптом мовби знудьговано мовив Горпах, відриваючись від екрана.

— Дистанційно?

— Якщо панові на цьому залежить, може пан когось послати... або піти сам.

Із цими словами астрогатор розсунув двері й вийшов. Роган іще мить бачив його профіль у слабкому світлі ліфта, що беззвучно пішов униз. Поглянув на табло показників поля. Нуль. Слід було б розпочати від фотограмометрії, подумав він. Облітати планету доти, доки не зроблять усього комплекту світлин. Може, хоч так удалося б щось з’ясувати. Бо візуальні спостереження з орбіти варті небагато; континенти це не море, отож усі спостерігачі з підзорними трубами в кошику на ґрот-мачті не стануть моряками. Інша справа, що на комплект світлин пішов би майже місяць.

Ліфт повернувся. Роган зайшов у нього й опустився на шосту палубу. Велика платформа перед камерою тиску була заповнена людьми, які, правду кажучи, вже не мали тут роботи, тим більше, що чотири сигнали, котрі означали обідню пору, повторювались уже чверть години. Перед ним розступалися.

— Йордан і Бланк. Підете зі мною на стереотип.

— Повні скафандри, пане навігаторе?

— Ні. Лише кисневі. І одного робота. Найкраще — з арканів, щоб не загруз у цій проклятій куряві. А ви всі чого тут стовбичите? Апетит пропав!

— Ми б хотіли, пане навігаторе... зійти на сушу.

— Хоча б на кілька хвилин...

Здійнявся гамір.

— Спокійно, хлопці. Прогулянки ще будуть. Поки що у нас третій ступінь.

Екіпаж розходився неохоче. Тим часом з вантажної шахти з’явилася платформа з роботом, який був на голову вищим за найвищого космонавта. Йордан і Бланк, уже з кисневими апаратами, поверталися електрокаром — Роган зауважив їх, спираючись на поруччя коридору, який тепер, коли ракета лежала на днищі, перетворився на вертикальну шахту, що сягала аж до першої машинної палуби. Над і під собою він відчував просторі поверхи металу, десь у самому низу працювали повільні транспортери, чути було слабеньке клацання гідравлічних приводів, а з глибини сорокаметрової шахти помірно віяло холодним очищеним повітрям із кондиціонерів.

Двоє осіб з персоналу камери відчинили перед ними двері. Роган машинально перевірив розміщення пасків і прилягання маски. Йордан і Бланк увійшли за ним, металева підлога тяжко скреготнула під кроками робота. Пронизливий, протяжний свист повітря пронизав нутрощі корабля. Відчинився зовнішній люк. Машинний пандус був на чотири поверхи нижче. Аби з’їхати вниз, люди скористалися малою платформою, яка ще раніше висунулася з обшивки. Її ланки сягали верхівки дюн. Клітка платформи була відчиненою зусібіч. Повітря виявилося не набагато холоднішим, аніж усередині «Непереможного». Усі четверо сіли, магніти відпустили гальма, і платформа м’яко з’їхала з висоти одинадцяти поверхів, минаючи по черзі секції корпусу. Роган машинально перевіряв їх стан. Не надто часто вдається поза доком оглядати корабель ззовні. Зносився, подумав, дивлячись на смуги подряпин від метеоритів. Місцями панцерні плити утратили блиск, мовби роз’їджені сильною кислотою. Ліфт закінчив короткий політ, м’яко сідаючи у хвилю нанесеного піску. Люди зістрибнули й одразу ж угрузли вище колін. Лише робот, призначений для праці на засніжених поверхнях, смішно йшов, перевалюючись з боку на бік, однак упевнено на своїх карикатурно розплющених ступнях. Роган наказав йому зупинитись, а сам із колегами уважно оглянув усі отвори дюз корпусу, наскільки їх можна було побачити ззовні.

— Тут би згодився малий шліф і продув, — сказав Роган.

Щойно вилізши з-під днища ракети, він зауважив, яку величезну тінь відкидає корабель. Наче широка дорога, вона тягнулася дюнами, освітленими вже досить-таки похиленим сонцем. У симетричності піщаних хвиль був особливий спокій. Їхні заглибини сповнювала блакитна тінь, а гребені світилися присмерковою рожевістю, і ця тепла, делікатна барва нагадала йому кольори, бачені колись у дитячій книжці з малюнками. Рожевість була неймовірно лагідною. Помалу він переносив погляд з дюни на дюну, помічаючи нові й нові відтінки бузкового сяйва, чим далі, тим худіші, покраяні серпами чорних тіней, аж туди, де вони, зливаючись у одну жовту сірість, оточували грізні зубці голих вулканічних скель. Він стояв і дивився, а його люди, не поспішаючи, рухами, що набули автоматизму завдяки багаторічному досвідові, робили звичайнісінькі заміри, замикали у малі резервуари проби повітря й піску, вимірювали радіоактивність ґрунту переносним зондом, рухомий корпус якого підтримував арктан.

Роган не звертав жодної уваги на їхні рухи. Маска закривала лише ніс і вуста, очі й уся голова були вільні, бо він скинув легкий охоронний шолом. Відчував вітер у волоссі, дрібнесенькі піщинки прилипали до обличчя і лоскітливо проникали між пластик маски та шкіру щік. Неспокійні пориви вітру лопотіли штанками комбінезона, великий, мовби набряклий диск сонця, на який можна було дивитися без шкоди тільки мить, тепер височів над самим дзьобом ракети. Вітер свистів протяжно, силове поле не затримувало руху газів, тому Роган взагалі не міг зрозуміти, де піднімається з пісків його невидима стіна. Велетенський простір, який він окидав поглядом, був мертвий, наче на нього ніколи не ступала людська нога, наче це не була планета, що поглинула корабель класу «Непереможного» з вісімдесятьма членами екіпажу, величезного, досвідченого плавця у порожнечі, спроможного за частку секунди розвинути потужність мільярд кіловатів, перетворити її на енергетичні поля, котрі не могло пробити жодне матеріальне тіло, сконцентрувати її у вбивчі промені з температурою зірок, які могли обернути на попіл гірський хребет чи висушити море. Однак цей сталевий організм, збудований на Землі, плід багатовікового розквіту технологій, пропав тут, зник невідомим чином, без сліду, без сигналу SOS, мовби розчинився у цій рудій та сірій пустелі.

І весь цей континент виглядає так само, подумав Роган. Він добре його пам’ятав. Бачив з висоти віспу кратерів та єдиний рух, який помічав серед них, — невпинний, тихий плин хмар, що волочили свої тіні через нескінченні шеренги дюн.

— Активність? — запитав, не обертаючись.

— Нуль, нуль два, — відповів Йордан і підвівся з колін. Обличчя його розчервонілось, очі блищали. Маска нівелювала інтонації голосу.

Тобто менш, аніж ніщо, подумав Роган. Зрештою, колеги