Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

Я також ще не прочитав усі ці 200+ книг. Ще не всі, ще не повністю. Але певен, що прочитати їх не стільки потрібно, скільки вартісно і радісно. Давайте тоді читати разом. Давайте обговорювати прочитане і тішитися осягнутому — а хоч би й наодинці. Найбільша привабливість і колосальна правда читання в тому, що як лиш воно почнеться, нам насправді більше ніхто не потрібен. Бо ми вже, тут і зараз, маємо співрозмовників і слухаємо історії, які, якщо тільки ми достатньо уважні, стають все цікавішими.

А потім нам одразу стануть потрібні всі — друзі, родичі, кохані, уважні аудиторії й засоби масової інформації. Бо ми хочемо поділитися сюжетами. І в нас навіть нема особливого вибору: адже флот і дракони вже перетнули Вузьке море й рухаються до Королівської гавані, бо Розенкранц і Ґільденстерн говорять навіть мертвими, а Шерлока неможливо, ну просто неможливо знищити. І ще він знає все. Шерлок, Пуаро і міс Марпл, напевне, єдині, хто знають все. Читання — це наш тип самотньої медитації, що потім обертається неймовірним імпульсом, жагою до спілкування. Час починати книжку, але я ще досі не знаю, чи не було би безпечніше й, головне, цікавіше — замість писати — заховатися десь із черговим томиком Пруста або Маркеса. І тоді нехай увесь світ зникне.

I. Радість під рукою: зауваги до теорії читання

1. Розумним бути зараз модно

Відомий фотосюжет заполонив інстаграм та інші соціальні мережі: на передньому плані її (як правило, її) тендітні руки (або ноги), зліва кава, а справа — книжка. Все це фотошопиться і залайкується сотнями прихильників та прихильниць. Два в одному: автопортрет та натюрморт нашого часу. Але ж, о радість, там в кадрі таки книжка! Проте так було далеко не завжди. Чи багато є фото з книжкою підлітків з 90-х, коли набули поширення цифрові технології й фотографувати стали буквально всі? А з радянського часу є такі «портрети з книгою» в приватних фотоальбомах? Піонерські стінгазети та пропагандистські плакати із серії «Хочу всё знать!» не рахуємо. Ні, не було. То чому ж тепер фотографуватися з книжкою модно? Можливо, у тренд входить саме читання? Щось трапилося?

80-ті роки минулого сторіччя були дуже схожими на пізню античність. Все, як в часи занепаду Римської імперії: цезар уже майже не має влади, він кумедний, коли промовляє перед народом, але водночас маразматично небезпечний: перемкне йому в голові — й вже вірні легіонери вантажаться на кораблі, а потім палять містечка в якійсь далекій східній провінції. В економіці дикий занепад, у культурі теж — Овідій давно зітлів на засланні, а після нього такі поети, що їхніх імен уже за кіль-кадесят років ніхто не знатиме. По суті, з культури тільки олімпійські ігри. У минулому й романтика далеких завойовницьких походів, і похмурі часи Нерона. Столиця та провінція загрузли в безнадійній корупції та стагнації — саме час розвалюватися і звільняти місце для нових континентальних утворень.

Пізня радянська епоха поволі й підступно знецінювала знання. Бо наскільки точними є точні науки, якщо у фіналі Чорнобиль — і нікого навіть не повідомляють про рівень справжньої небезпеки? Бо що важать цифри всіх планових відділів разом зі статистикою, якщо довкола суцільний дефіцит і не вистачає навіть елементарного? Не встигли, не завезли. Пощо, врешті, читати історичні романи, психологічні повісті та навіть сюжети про закордонні мандрівки, якщо всі вони — майже суцільна брехня, ще й пересіяна на прискіпливому ситі цензури? Ти відмінник і отримав золоту медаль? Прекрасно! Та якщо ти не маєш потрібних зв’язків, блату, то можеш опинитися настільки далеко, наскільки сягає радянська географія.

Чим далі занепадала та країна, тим більше вимальовувалася сумна антипросвітницька максима: знання — ніщо. Зв’язки, лояльність, вірність нехай вже скомпрометованим, але чинним партійним ідеалам — ось що давало статус і було реальною цінністю. Утім, система все ж передбачала присутність у своєму тілі знавців, фахівців, професіоналів своєї справи, проте їхнє слово важило менше, ніж позиція лояльних, — інакше б система так просто не розвалилася.

Таке знецінення, зі свого боку, було наслідком ще давніших часів сталінської диктатури, коли надто розумні ризикували опинитися в тюремних казематах. Знання строго контролювали, залишаючи загалу хіба сповнену награним оптимізмом культуру парадів та офіційно санкціонованої творчості. Найбільш талановиті автори літератури радянського часу — або мертві, або емігранти. Це не Райх, де книги палили, але список забороненого нам собі навіть важко тепер уявити: якби я писав тоді, то Бодлер, Пруст, Кафка, Джойс просто не могли б з’явитися в цій книжці. Головним культурним гаслом часу було майже орвеллівське: читай, що кажуть, думай, як усі.

Словом, після провалу блискучих 20-х і по 80-ті знання цінували все менше. Проте й це ще була не межа. Далі грянули 90-ті, наше Середньовіччя, і потреба в знанні майже обнули-лася. На той час я вже викладав у школі й добре пам’ятаю, чим були повні мізки тогочасних учнів: суха та гола прагматика — гроші вирішують. «Кому потрібна ваша література?» — заявляли мені на уроках. Який практичний сенс читати Шекспіра й читати взагалі? Як і в Середньовіччі, культура сполохано забилася в закапелки монастирів та університетів.

Наклади книг у 90-х впали до продуктивності середньовічного переписувача: 300-500 примірників. Майже всі книгарні збанкрутували й зачинилися. Відомих авторів хіба 5. Літературних премій майже 2. Температура наукового життя наближається до позначки 0. А, так, і нема інстаграму. Нема фейсбуку, ютюбу, нема планшетів, смартфонів, ноутбуків, ін-тернет — погодинно у переповнених комп’ютерних клубах і він дуже-дуже-дуууже повільний.

Це я до того, що ми тепер живемо в часи ренесансу. Раніше знецінені артефакти, як-от книжка, картина вдома, колоритний мурал на стіні будинку, яскрава, доладно висаджена клумба — вони повертаються в наші міста й наші свідомості. Це справжнє відродження: ми відкриваємо імена й тексти забутих чи репресованих авторів попереднього сторіччя, нашу барокову спадщину, континенти архаїчного фольклору. Ми слухаємо давню етнічну музику наживо в її автентичному виконанні або у синтезі з електронікою чи джазом, їдемо на музичні й літературні фестивалі та купуємо квитки, щоб послухати, як поети читатимуть свої вірші. У нашому житті