read-books.club » Фантастика » Леобург, Ірина Грабовська 📚 - Українською

Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

181
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Леобург" автора Ірина Грабовська. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 279
Перейти на сторінку:
повернешся до спорту, час починати нове життя. І, ніби на підтвердження цієї думки, неприємне відчуття в зв’язках коліна знову нагадало про себе. Він більше не може займатися легкою атлетикою. Федя не говорив про це вголос, і Данило був йому за це вдячний. Але факт лишається фактом. Жодних стометрівок. Жодних медалей. Жодної Олімпіади. Ніколи.

— Добре, я згоден.

Здавалося, всі видихнули з полегшенням: він сам, Федя, Маріанна Олександрівна й навіть бордові стіни.

— От і чудово,— вимушено посміхнулася асистентка.— Я підготую папери.

— А ми поки що прогуляємося,— Федя попрямував до виходу і потягнув Данила за комір теніски.

Хлопець знехотя підвівся, але позаду знову почувся металевий голос Маріанни Олександрівни:

— До речі, а що тепер буде з дівчиною?

Вони перезирнулися. Федя спантеличено всміхнувся.

— З якою дівчиною?

Серце Джекі перетворилося на кувалду. Воно стукотіло так сильно, що розрізнити, де саме лунав стукіт — у грудях, у голові чи горлі,— було практично неможливо. Що робити? Забарикадувати двері в кімнату? Сховатися? Заявити, що її звідси винесуть тільки вперед ногами?

Пізно. Немає надії, що її залишать тут жити. Добре, хоч збиратися недовго — все її манаття можна скласти в один пакет із супермаркету: плеєр, татова футболка «Барселони», пара джинсів і майок. Уже можна складати! У кращому разі запропонують платити за оренду кімнати, але хіба вистачить тих жалюгідних грошей, що вона отримує в корівнику? Це тобі не Іван Дмитрович, схиблений на фізиці й папуасах, якого не дуже турбувало, хто готував йому їжу і ночував у сусідній кімнаті.

З новим господарем усе буде геть інакше. Хоча він, звісно, не схожий на монстра. Звичайний хлопець — невисокий, русявий, з чубчиком, що стирчить урізнобіч, одягнений просто. Машина — старий корч, хоча номери київські. Начебто не з мажорів. Певно, займається спортом: розвинені м’язи, зосереджений погляд, а в рухах і ході — та невловима рівновага, за якою спортсменів можна відрізнити в натовпі. Дивним здавалося лише те, що хлопець помітно накульгував на праву ногу. Ну, з ним ще можна спробувати домовитися... Набагато більше Джекі розхвилював його друг. Це капець, точно вкаже їй на двері. Вона вже бачила таких. Здебільшого по телевізору, бо наблизитися до тих красунчиків не було ані шансу. Менше з тим, такій, як Джекі, навіть не комільфо задивлятися на фарбованих блондинів. Ну справді, що в ньому цікавого — певно, крім яхт і клубів з тусовками, іншого життя і не бачив. Ще й, либонь, самозакоханий, лінивий і нудний. Пхе! За інших обставин, вона, може, і визнала б його симпатичним, але точно не тепер. От дурна, про що ти тільки думаєш?! Джекі винувато зітхнула, відсунула фіранку і визирнула у двір. Ні, вже пішли в будинок. А от і кроки на сходах...

Дівчина трималася на ногах тільки завдяки тому, що вчепилася в край столу. Двері важко рипнули, й у Джекі була лише секунда, щоб приготуватися і вгамувати тремтіння. Але вона нею не скористалася.

Спортсмен, накульгуючи, увійшов до кімнати першим. Від страху і хвилювання в роті пересохло, замість «привіт» вийшло здавлене сипіння. Очі нового господаря будинку тим часом розширилися від подиву. Слідом у кімнату ввалився блондин і теж витріщився на неї.

— Привіт,— сказав русявий, дивно всміхаючись, ніби збирався приручити її, як дику кицьку.— Маріанна Олександрівна сказала, ти тут мешкаєш. Ти хто?

Вона не встигла відповісти, як пролунала інша репліка:

— Твою ж нехай... Гадаю, логічніше запитати: «Що це?»

Джекі миттєво спалахнула, долоні стиснулися в кулаки. Спершу вона збиралася поводитися привітно й увічливо, але навіть подумати не встигла, як випалила:

— На себе подивися! Обвішаний цяцьками, як різдвяна ялинка!

Треба ж, і голос повернувся! Джекі закортіло сховатися, ледь останнє слово зірвалося з язика, проте відступати не було куди, тим паче, що карі очі блондина стали завбільшки з п’ять копійок. Він поправив купу мотузочків на зап’ястку і підійшов ближче. Тепер він безсоромно роздивлявся її, наче музейний експонат.

— Даню, воно ще й кусається! — на його обличчі, усипаному яскравими жовтими веснянками, засяяло по-дитячому щире захоплення.— Я в шоці!

От недаремно він їй відразу не сподобався!

— Так, угамуйся,— кульгавий стиснув його плече і звернувся до Джекі.— Вибач, у Феді просто хист...

— ...бісити людей! Я здогадалася.

А ім’я яке у нього дурне! А футболка... на всі груди — отруйно-зелений напис «Remember my name — you’ll be screaming it later[1]». Ну, хто б сумнівався!

— Слухай, а ти маєш непроколоті частини тіла? — брови Феді поповзли вгору і зникли під білявим чубчиком, він вражено посміхнувся.

— Маю, але навряд чи ти їх колись побачиш!

— Боронь боже,— скривився блондин.— Я взагалі-то пишу статті для глянцю і маю суто професійне питання: зелене волосся і голена потилиця — то така мода на вашій планеті?

— Не знаю, як модно на твоїй, не бувала на планеті мавп,— з останніх сил просичала Джекі та притиснулася до стола. Ще одна репліка — і вона точно вчепиться йому в обличчя, а тоді все полетить під три чорти, кульгавий одразу ж викине її за двері, наче бридке кошеня.

— Так, попустіться обоє, що за дитячий садок,— новий господар будинку став між ними.— Я — Данило, племінник Івана Дмитровича. Як тебе звати?

— Джекі.

— О ні, у неї ще й ім’я собаче? — не витримав блондин і схопився за голову.— До такого мене життя не готувало. Треба написати в «Твітер».

Він вийшов з кімнати, і Джекі трохи заспокоїлася. Данило чекав на її відповідь, а вона знову зазирнула в його серйозні сірі очі й гарячково намагалася згадати отой план увічливого знайомства зі спадкоємцем, який розробляла весь ранок.

— Ну, взагалі-то я — Женя. Але мене так ніхто не називає. Я живу тут... тобто, жила,— вона насилу вичавила з себе слово в потрібному часі.— Допомагала Іванові Дмитровичу, а потім він... ну... поїхав...

У неї ж виходило жваво розмовляти з його приятелем, чому зараз язик ледве ворушиться?

— Маріанна Олександрівна трохи розповіла про тебе. Ну, що ти з’явилася... доволі раптово...

Він замовк, схоже, в очікуванні на продовження її історії, проте Джекі ніяк не могла оговтатися. Що їй розповісти? Що її виперли з інституту й вона пів року вешталася з юрбою байкерів, які одного дня кинули її у першому-ліпшому селі без грошей, документів і навіть теплого одягу? Або як

1 2 3 4 ... 279
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леобург, Ірина Грабовська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Леобург, Ірина Грабовська"