read-books.club » Сучасна проза » Фортеця, Міша Селимович 📚 - Українською

Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

120
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Фортеця" автора Міша Селимович. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 111
Перейти на сторінку:
невблаганної долі вона стала жертвою людської жорстокості.

Я цій жінці завдав найтяжчого болю, тяжчого, ніж усі інші. Вона встала, рушила до дверей, але передумала, взяла сухаря і вийшла, не підводячи голови.

Вранці ми сиділи перед хлівом насуплені, сердиті один на одного, лихі на себе і на весь світ, придавлені болотною млою і ще важче — млою, що клубочилася в наших душах. Жінка виводила по одному дітей і вмивала їх на порозі хати, а потім, не дивлячись на нас, увійшла до хліва, закутавшись у хустку, щоб прикрити криваві садна, видоїла корову й молоко віднесла до хати.

Ібрагім Паро, зітхаючи, згадував бога.

Інші сиділи непорушні, безмовні.

Я підвівся, аби не сидіти — мучила мене ота напружена мовчанка й жінчина холодна ненависть, — підійшов до гнилої колоди й почав рубати хмиз. Жінка вийшла з хати, рвучким рухом вихопила в мене сокиру й пішла, засунувши за собою двері.

Раптом ми відчули, що нам стало тісно, земля горіла під нами. Безперечно, та жінка стояла за дверима з сокирою в руці. Як вони вчора її повалили? Обманом, силою, зненацька? А вона знесла усе мовчки, видно, не хотіла лякати дітей. Я дивувався, не міг зрозуміти цього, шкодував, але про жінку і те, що сталося ввечері, не прохопився ні словом. І інші теж. Хоч це стояло нам поперек горла, як кістка.

Замкнута хата і сховані діти були німим докором.

Старший із двох синів перукаря Саліха з Аліфаковця встав і пішов до стіжка, мабуть, за власною потребою. Але його надто довго не було, і молодший брат подався за ним і знайшов його за стіжком уже мертвого. Зарізався бритвою. Очевидно, довго перетинав собі жили від вуха до вуха, перерізуючи горло, кров лилася, як із джерела, щедро напоюючи сиру землю під ним. Біль, безперечно, був жахливий, а він навіть не застогнав. Ми сиділи за п'ятнадцять кроків од нього й нічого не чули.

І доки ми чекали, коли прийде хтось із штабу, щоб скласти протокол про смерть, бо ж чоловік умер не від кулі й не від ворожої шаблі, у нас увесь той час перед очима зяяла кривава рана в нього на шиї і ми з острахом позирали на молодшого брата, який невідривно, без голосіння й сліз, дивився на перерізане горло, не дозволяючи накрити мерця, і лише глухо стогнав.

Коли Мула Ібрагім і його молодий помічник написали протокол, цілком зайвий, бо не було відомо, чому той покінчив з собою, а про вчорашнє насильство ніхто не згадував, і ніяких інших причин не можна було виставити, — жінка мовчки показала, де стоїть лопата, і знову замкнулася з дітьми в халупі.

Молодший брат сам викопав могилу в мокрій землі, поклав на дно, у воду, сніп ситнику, сам опустив брата в яму, вперто відмовляючись від будь-чиєї допомоги. Другий сніп ситнику розстелив по мерцеві, а обличчя йому накрив своєю хустиною. Коли він засипав могилу і коли ми всі кинули по жменьці болота на мокрий горбок, він махнув рукою, щоб ми залишили його самого.

Довго стояв над могилою. Хто зна, що він думав, що казав собі й мертвому братові, якого любив більше, ніж самого себе, — ми цього не чули, і ніхто ніколи не дізнається про це. А потім рушив. Не зігнувся, не поцілував могили, не проказав молитви, тільки підвів очі від вогкого горбка й пішов у плавні. Ми гукали його, ішли за ним, просили, щоб повернувся. Він навіть не оглянувся, може, й не чув. Ми бачили, як він забрів у воду по кісточки, потім по коліна і зник за ситником. Куди подався, що хотів, чи, може, втратив розум — важко сказати. Більше його ніхто не бачив.

Молодий помічник Мули Ібрагіма студент Раміз лишився в нас ночувати, щоб не вертатися поночі.

Він розмовляв з усіма, але більше слухав, ніж говорив, а говорив якось дивно, мовби наперед знав усе, що ми знаємо.

Я розповів йому про цей випадок, а він сказав, утомлено всміхаючись:

— Убивають їх, убивають самі себе. Життя народу — це голод, кров, біда, убоге животіння на своїй землі і дурна смерть на чужій. А вельможі всі повернуться додому, щоб базікати про славу і точити кров із тих, хто вижив.

Я ніколи ні від кого не чув таких слів. Ми проклинали небо й землю, бога й людей, але такого — не говорили.

— Чого ти прийшов сюди? — запитав я його.

— Щоб і це побачити, — відповів він, задумливо дивлячись у ніч, яка оточувала нас.

Забув я безліч різних речей, які міг би й пам'ятати, а якщо й не забув, то вони вже не викликають у мені колишнього жаху. Я майже не думаю про бої, рани, жорстокість, яку називають геройством, про гидливість до різанини, крові, бездушного запалу і тваринного страху. Не думаю про широкий Дністер, розбухлий від буйних дощів, коли ми залишилися відрізані від решти війська на другому березі і тисячі солдатів загинули або потрапили в полон, а сотні — потопилися в грізній річці, я ж переплив її, тягнучи за собою в продірявленому човні військового писаря Мулу Ібрагіма, який наклав у штани од страху і просив мене, щоб я нікому про це не розказував. Забув я безліч різних речей, які міг би й пам'ятати заради близької смерті, заради страху, заради сорому, але ось тільки ці два випадки, які можна було б і забути, тримаю в пам'яті. Можливо, тому, що я не міг ні зрозуміти їх, ні пояснити, а загадкове завжди пам'ятається довше, ніж гола істина.

2. Смуток і сміх

Уперше все це я розповів одній дівчині і вперше саме отак — підряд, від початку до кінця. Таким чином, те, що досі губилося в дивній плутанині окремих уривків, ховалося за імлою страху, стояло поза часом і, можливо, було позбавлене певного змісту, наче важкий сон, якого не можеш ні збагнути, ні перервати, уперше оформилося в послідовну розповідь. А чому саме цій дівчині я розповів і чому саме це — я й сам собі не міг пояснити. Мені здалося, що вона вміє слухати, хоч, звичайно, не зрозуміє, а слухання — важливіше від розуміння.

Досвід навчив мене, що те, чого ти не можеш витлумачити самому собі, треба розповісти іншому. Себе можеш обманути випадковим фрагментом картини, невимовним почуттям, бо воно ховається перед мукою усвідомлення й тікає в туман, у захмеління, якому не потрібен зміст. А щоб розповісти іншому

1 2 3 4 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортеця, Міша Селимович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фортеця, Міша Селимович"