read-books.club » Сучасна проза » Галявина край лісу, Каролін Ламарш 📚 - Українською

Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

199
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Галявина край лісу" автора Каролін Ламарш. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 28
Перейти на сторінку:
щодня, вирішуючи за них, чи досить вони великі, аби годуватися самотужки, чи варто їм приймати антибіотики — він ніколи не діє так, як П’єр, коли втрачає надію, тобто зі співчуттям. Я також чиню, як П’єр, власне, раз так уже сталося, коли горлиця вдарилась об моє вікно й очевидно конала. Коли птахи об щось б’ються, то рідко коли виживають, а я не хотів нести її до притулку, аби вона померла у клітці поруч із ретельно заповненою довідкою — вид, дата, місце, причина («удар об вікно»). Я потелефонував Манджю, яка все бачила, і сказав: «Манджю, слухай, що зазвичай у таких випадках роблять?». І Манджю відповіла — спокійним, світлим голосом дитини, яка загубилась і врятувалася самотужки, хоча часом вона рятується за моєї участі, та все ж і сама справляється непогано: «Дуже просто. Береш її за шию, тягнеш і повертаєш. Це всі мали б уміти робити, бо не можна залишати птахів страждати». Справді, виявилося нескладно. Принаймні це дає снаги навчитися це робити. А я все думав — шкода, що не можна зробити цього з собою. Шкода, що птахи не можуть, як люди, самі обрати мить, коли вже доста, коли можна піти зі власної волі. Вони вирішують, коли їм вилетіти з гнізда, достоту як дитина обирає мить, коли почати ходити, як ми всі обираємо зручний момент, щоби залишити посаду, розлучитися, поміняти будинок — то чому б самому не вирішувати, коли йти остаточно?

Проте я відхиляюсь від оповіді. Я зупинився на Маріон, яка порадила, побачивши мене вперше з Шам-Шам (що не мала тоді ще імені і пристрасно пощипувала мене): «Луї, вона вважає тебе за свою матусю, забери її до себе». Хлопець-матуся. Певно, Шам-Шам так вирішила, коли я мив її і лікував її рану. І коли травматична мить зцілення минула, вона пристрасно покохала мене — ніби всі ці дні, невтомно, немов причинна, кидаючись на ґрати своєї клітки, роздираючи себе до крові об них (а я з тривогою дивився на блискучу червону кров), вона шукала не так свободи, як чиєїсь любові. Гаразд, якщо ми хочемо уникнути слова «любов», джерела нескінченних розбратів, то скажімо так: шукала когось, із ким їй вдалося би встановити ОСОБИСТІ СТОСУНКИ.

Згодом я сказав Маріон (не П’єрові, який нам завжди торочить, що не слід прив’язуватися до тварин): навіть у мене вдома Шам-Шам не втомлюється з притаманним їй своєрідним любовним запалом подзьобувати мене в ніс, губи й вуха. «Вона залишиться з тобою назавжди», — зауважила Маріон. Саме це я хотів почути. Я миттю вирахував її середню тривалість життя і порівняв із тим, що лишалося мені. Та коли я виходив з будинку чи саду — словом, коли вона була поза моїм полем зору, — ця циндра зраджувала мені. Вона бігла вглиб садка, перебігала дорогу, кидалася до рибалок, що сиділи вздовж озера, і вмощувалась їм під ногами. Якось, коли я шукав її, один із рибалок сказав: «Таке враження, що вона всиновила мене». «О ні, — заперечив я, — вона моя!» Насправді, звичайно, Шам-Шам була нічия, але тоді вона ще любила людей і саме тому за моєї відсутності перебігала до них дорогу. А я боявся, що її розчавлять, що якесь хамуло вилетить на своїй тачці, а вона ж маленька й непомітна...

Та є дещо, чого я боюсь іще більше. Це косарка для газону. Вона належить моїй сусідці Франс. Мушу сказати, що, оскільки всі жінки по сусідству зі мною розлучені та мешкають у завеликих для них будинках (квартал у нас досить елітний), найменший будинок, власне, колишня караульня, у мене, а Франс займає будівлю поруч, що колись була одним цілим із моєю хатинкою, вона ніби власниця замку, а я її вартовий, колись так і мало бути — словом, оскільки всі ці жінки самотні, а я єдиний чоловік на весь квартал, то мені доводиться багато чого робити, мене про це просять частіше, ніж я їх прошу: полагодь, принеси — я незамінний, але, ясна річ, лише для матеріальних завдань, щоразу надто дрібних, аби за це платили, час від часу мені під двері ставлять пляшку з вином, але це все, ці досить заможні люди, як не дивно, рідкісні жмикрути, я мав нагоду переконатись у цьому впродовж років, що ношу драбину, підрізаю гілля, пхаю важкеньку тачку чи спускаюся до їхніх льохів, коли замикає електрику чи рве трубу. Одного тільки не роблю — не торкаюся їхніх косарок, для цього від компанії приходять фахівці, є угода про догляд за територією; рóботи, знаєте, річ ламка, вони під’єднані до апаратної з зеленими очима у глибині саду. Роботи слухняно шикуються в рядок у час, зазначений у програмі, але робот Франс завжди починає роботу дуже рано й завершує дуже пізно, коли сутеніє; Франс кортить мати гладеньку галявину, без моху і квіток, без грибів, без комах, навіть без птахів, тож робот стриже і стриже, а треба знати, що в робота зверху є гострезні леза, здатні зрізати не тільки найменшу травинку, що тягнеться до краплинок роси, а й більші речі — я бачив, як він дерся з люттю на залишений кимось сандаль, відступав і ліз знову, повертався затято, не збираючись змінювати траєкторію заради якогось дерева чи облямівки тераси; робот знав, що переможе сандаль Франс — і зрештою подер його на клапті, ніби кат свою жертву.

І я злякався за мою Шам-Шам, яка вночі спала не знати де посеред газону — через поранене крило вона не могла спуститися схилом до озера й умоститись як ота водяна курочка, яка сплела собі гніздечко просто посеред схилу; спершу через високу траву курочку не помічали — аж поки не прийшли косити муніципальні працівники. Вони залишили неушкодженими (просто прибрали траву довкола) гніздо та яєчка; курочка прикипіла до потомства, зачувши гуркіт косарки, нашорошилася чорно-зеленим пір’ячком, достоту поважна пані, яка раптом голяка опинилася посеред вулиці; курочка героїчно затуляла свої яєчка — їх, утім, могли бачити всі, коли вона підводилася на мить, щоб розім’яти лапки чи поживитися чимось біля води. Решту часу вона сиділа там, пригорнувшись до яєчок, сиділа два дні, а потім щезла — певно, лисиця поласувала курочкою та яєчками, адже зникла висока трава, що приховувала їх від усіх.

Тож мене більше влаштовувало, аби Шам-Шам залишалась у саду — точніше, садах, що сполучалися один із одним, на ріденькому газоні сусідів або на моєму; лисиця чи блудний собака не наважилися б показатися на відкритому просторі біля будинків. Одначе ж був і робот — косарка Франс. Якось, зустрівши Франс, я сказав: «Слухай, ти не могла

1 2 3 4 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Галявина край лісу, Каролін Ламарш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"