Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Сенд розпочав свою нелегку службу, був не хто інший, як містер Галл. Дуже скоро він звернув увагу на допитливого сміливого підлітка і заприятелював з ним. Після повернення до порту старий моряк розповів про хлопця Джеймсові Велдону, визначивши таким чином назавжди Дікову долю – багатий судновласник узяв сироту під своє заступництво. Він оддав його до школи в Сан-Франциско, піклувався про нього, а потім увів у свою сім’ю. Закінчивши школу, Дік Сенд, уже молодшим матросом, ступив на борт китобійного судна, що належало його опікунові…

Можна собі уявити, як зрадів юнак зустрічі з місіс Велдон і маленьким Джеком на «Пілігримі»! Дік був безмежно відданий і вдячний родині Велдонів, що вже кілька років була йому за рідну. Місіс Велдон ставилася до нього, як справжня мати, а її маленького сина Дік любив, немов свого молодшого братика. Місіс Велдон і собі високо цінувала Діка і знала, чого вартий їхній вдячний вихованець. Вона завжди могла цілком покластитися на нього.

Плавання за гарної погоди у відкритому морі, коли всі вітрила поставлені й не потребують постійної уваги, залишало юнакові багато годин дозвілля, тож увесь свій вільний час він присвячував маленькому Джекові. Обидва вони – і юний матрос, і Джек – видиралися вгору вантами і стрілою ковзали вниз по снастях на палубу; і кожної миті Дік Сенд був поруч, ладний завжди підтримати хлопчика, якщо його руки раптом ослабнуть. Місіс Велдон без остраху спостерігала за цими вправами, радіючи, що її син, який щойно одужав після важкої хвороби, міцніє на очах і набирається сили на свіжому морському повітрі.

Отже, морська подорож із Нової Зеландії до Америки тривала, але постійний східний вітер почав дратувати капітана Галла – йому ніяк не вдавалося поставити «Пілігрим» на правильний курс. Крім того, шхуна через непередбачену затримку, досягнувши тропіка Козерога, могла потрапити в смугу штилів, тоді Південна Екваторіальна течія відкинула б її далеко на захід. Містер Галл змушений був чекати, поки погода зміниться.

Ранок другого лютого 1873 року видався напрочуд сонячним.

Після сніданку, годині о десятій, Дік Сенд із Джеком, за своїм звичаєм, вмостилися на салінгу фок-щогли, звідки океан було видно як на долоні аж до обрію. Під ногами у них надималося полотнище фока, а над головами тріпотів брамсель. Дік саме взявся пояснювати хлопчикові, чому «Пілігрим», хоча й помітно нахиляється на борт, ідучи за вітром, усе ж не перекидається – бо він правильно навантажений і збалансований в усіх своїх частинах. Несподівано маленький Джек спинив його, схвильовано прошепотівши:

– Що це там таке, Діку?!

– Ти щось помітив? – Дік Сенд звівся на реї на весь зріст і приставив долоню дашком до очей, прикриваючи їх від яскравого сонця.

– Авжеж! Онде!

Пильно поглянувши туди, куди показував Джек, молодий матрос загукав щосили:

– Ліворуч за курсом під вітром – схоже, напівзатонуле судно!

  Розділ третій

Діків вигук збурив увесь екіпаж – матроси, ті, хто був вільний від вахти, повибігали на палубу. Капітан Галл зійшов на місток, за ним інші пасажири. Лише Неґоро, здавалося, геть не цікавила ця несподівана зустріч в океані, бо португалець залишився в своєму камбузі.

Темний предмет, що його помітив Джек, погойдувався на хвилях десь милі за три від «Пілігрима».

– Цікаво, що воно таке? – спитав один з матросів.

– Здається, пліт із затонулого корабля, – невпевнено припустив інший.

– А раптом там рятуються люди… вцілілі після кораблетрощі!.. – вигукнула місіс Велдон.

– Навряд! На мою думку, це якась велетенська морська тварина! – заявив кузен Бенедикт. – До того ж уже мертва. Подібне траплялося…

– Здається, ви помиляєтеся, сер, – заперечив капітан. – Це не пліт, а перехилений на бік корпус корабля, затоплений водою. Коли підійдемо ближче, про все дізнаємося…

– Я теж вважаю, що це корабель, – промовив Дік Сенд, – і навіть бачу, як виблискує на сонці його оббитий міддю кіль.

Капітан Галл, обернувшись до стерничого, наказав:

– Болтоне, тримай просто на цей предмет! Він трохи лівіше від нашого курсу. Але занадто не наближайся, щоб він раптом не пом’яв нам боки…

За чверть години «Пілігрим» підійшов до загадкового предмета так близько, що сумнівів не залишалося, – це дійсно був корабель, що зазнав катастрофи й ліг на лівий борт так, що його палуба тепер стояла майже прямовисно. На кораблі не вціліла жодна щогла, снасті були обірвані й теліпалися безпорадно й безладно, у скулі[1] штирборту[2] зяяла велика діра, частина обшивки була вдавлена всередину трюму.

Дік Сенд вигукнув:

– Цей корабель зіткнувся з іншим судном!

– Очевидно, – погодився капітан Галл. – Але чому він одразу не затонув? Це вкрай дивно…

– А що трапилося з командою? – обережно спитала місіс Велдон.

– Сподіваюся, що корабель, який наскочив на це судно, узяв його екіпаж на свій борт, – відповів капітан, спохмурнівши. – Але могло статися так, що команда після зіткнення змушена була рятуватися на корабельних шлюпках. Оскільки ж на борту немає жодної з них, я схиляюся до думки, що так і було: вся команда покинула пошкоджене судно… Морська практика знає безліч подібних випадків.

– А може, містере Галл, там хтось залишився?

– Малоймовірно, – промовив капітан. – Нас би вже давно помітили й подали бодай якийсь сигнал… Проте ми зараз це перевіримо! Болтоне!

І капітан подав стерничому знак підвести «Пілігрим» якомога ближче до напівзатонулого судна.

– Тихіше! – Дік Сенд підніс руку. Всі вмовкли. – Ану!.. Здається, чути собачий гавкіт…

Справді, з корабля долинав хрипкий гавкіт, що перемежовувався з глухим гарчанням. Пса видно не було – очевидно, він не міг вибратися з підпалубного приміщення.

– Врятуймо хоча б собаку, капітане, – сказала місіс Велдон.

Відстань між кораблями становила десь триста футів.

Несподівано всі, хто був на палубі, побачили, як над бортом розбитого судна вигулькнула голова здоровенного пса. Учепившись передніми лапами у фальшборт, він розпачливо завив.

– Тримайся, собачко! – вигукнув малий Джек. Виття припинилося, і пес відповів дитині глухим гавкотом.

Шлюпку вже спустили на воду. Капітан Галл, двоє матросів і Дік Сенд стрибнули в неї. Аж ось на палубі «Пілігрима» несподівано з’явився кок, і собака люто загарчав. Досі він ніби благав про порятунок, а тепер навіть не дивився у бік шлюпки, що наближалася. Неґоро, мигцем глянувши на розлюченого пса, насупився і знову сховався в камбузі.

На появу португальця ніхто не звернув уваги, але всіх здивувала поведінка тварини – пес знову зайшовся з несамовитим гавкотом.

«Невже там є люди і вони живі?» – подумала місіс Велдон.

– Що це коїться із собакою? – здивувався Галл, коли шлюпка обходила корму корабля, щоб пристати до його штирборту, майже повністю зануреного у воду. Та ось увагу капітана привернув напис, який він побачив просто перед собою: «Вальдек».

Окрім назви корабля, не було жодних вказівок на країну чи порт приписки, що суперечило всім правилам мореплавання. Проте за формою корпусу та деякими іншими характерними деталями досвідчений моряк упевнено визначив, що цей корабель водотоннажністю п’ятсот тонн – американський. Широка пробоїна, що утворилася після фатального зіткнення в борту «Вальдека», піднялася над водою. Оглянули палубу – ніде нікого.

– Коли трюм почала заповнювати вода, баласт зрушився, судно перехилилось, і пробоїна піднялася над поверхнею води, – зауважив капітан. – Саме тому «Вальдек» досі не пішов на дно…

На палубі