Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Аякже, дівча, - го­моніла тітка, - а то камінь до­ма. Ко­би хоч що то, ка­жу, бу­ли їй ро­дичі ли­ши­ли, а то нічо­го, хоч бу­ком го­ни. Я не знаю, ма­буть, кож­дий крей­цар, що за­ро­би­ли, проїда­ли!

- Та де проїда­ли, Пав­лин­ко! Па­рохія [4] бу­ла ху­да. А по то­му він… обер­тав кож­ний фе­ник на книж­ки, на то дран­тя, що ос­та­лось їй опісля. Бог йо­го знає, що за­ду­му­вав він з ни­ми між му­жи­ка­ми на селі! Щось то він був мені раз спо­ми­нав, що му­сить де­що для своєї На­тал­ки склас­ти. Та не вмів, біда­ка, нічо­го склас­ти. Смерть так і за­хо­пи­ла обох і на тім скінчи­ло­ся. За­мовк­ли.

- Павлинко!

- Що, Мілеч­ку?

- Не бу­де там уже далі ка­ва го­то­ва? Я щось на­че го­лод чую. Ле­гуміни [5] не си­тять ме­не ніко­ли!…

- Я до­сить чу­ла.

На лиці мені на­че мо­роз ук­лав­ся, і я йо­го в до­лоні втис­ну­ла. В горлі корч ха­пав; я за­тис­ну­ла зу­би сильно, бо мені ви­ри­вав­ся зойк з уст…

І ми­мо­волі поп­лен­та­ла­ся я опісля в он той ліс.

Пощо пи­са­ти, що в моїм серці діяло­ся?

- Бабуню, ба­бу­сенько моя зо­ло­та, чом ти ме­не по­ки­ну­ла! - кли­ка­ла я там в роз­пуці раз по раз… - Ба­бу­ню, ба­бу­ню… я камінь! Ба­бу­сенько моя до­ро­га, я од­на з тих, над кот­ри­ми добрі лю­ди му­сять і без лю­бові ма­ти ми­ло­сер­дя!… - І ри­да­ючи ди­ким пла­чем, товк­ла я го­ло­вою об де­ре­ва, обніма­ючи їх, ніби ба­бу­ню…

Округ ме­не ше­лестіли, шам­ра­ли сме­ре­ки… ти­хо, ти­хо, од­нос­тай­но; а я все пла­ка­ла. - З ме­не не вий­де ніко­ли щось по­ряд­не! О ба­бу­сенько моя зо­ло­та, чом ти ме­не по­ки­ну­ла!…

Опісля гляділа я на ма­ле містеч­ко. Ох, як гли­бо­ко зне­на­виділа я ту бруд­ну до­ли­ну, ту до­ли­ну, в кот­ру му­си­ла про те все на­зад вер­та­ти! - Я не­потрібна, я камінь, з ме­не ніко­ли щось по­ряд­не не вий­де! - ви­ри­ва­лось з роз­пу­кою з моїх уст раз по раз, і га­рячі, тяжкі сльози ко­ти­лись по ли­цю… - Ба­бу­сенько моя зо­ло­та!…

Але то все ми­ну­ло­ся, і я ста­ла «спокійна». Не пла­чу більше при та­ких на­го­дах. Не лю­тую і не зма­га­юся з ніким, ли­ше тісно мені тут. Тісно й глу­хо, і який­сь тай­ний, по­жи­ра­ючий жар па­лить мені ду­шу. Що­би йо­го за­да­ви­ти, щоб не зав­мер­ти, чи­таю в кождій вільній хви­лині, чи­таю но­ча­ми… Між ни­ми і мною рос­те про­пасть. Во­ни всі зав­да­ють мені бо­лю, свідо­мо й несвідо­мо, за­му­чу­ють ме­не бе­зог­ляд­но. Кож­де слівце, що тітка про­мо­вить до ме­не, зву­чить бо­лю­чо в моїй душі. А вуй­ко… о, він доб­рий, але чо­му він криється із своєю «лю­бов'ю до ме­не». Чи ме­не не вільно лю­би­ти?

***

Завтра кінчу двад­ця­тий рік.

Як ско­ро ми­ну­ли літа, не ли­ша­ючи по собі ніяко­го сліду! Справді, безслідно, од­нос­тай­но, як і всі дні та го­ди­ни, про­житі в пильнім безділлі. В ме­не ли­ше ви­ро­би­ла­ся сильна свідомість, що я тя­гар, над кот­рим добрі лю­ди му­сять і без лю­бові ма­ти ми­ло­сер­дя! Без лю­бові! Це те грізне сло­во, що ли­ши­ло май­же кри­ваві сліди в моїм серці. Ні, ні, окрім моєї до­ро­гої ба­буні, не лю­бив ме­не ніхто на світі!

Понура, не­на­сит­на ту­га во­лодіє мною, і дух мій утом­ле­ний, хоч не сот­во­рив нічо­го. Він ли­ше му­чив­ся і по­би­вав­ся об який­сь мур, кот­рим мій світ об­ве­де­ний. Я хотіла би чо­гось… не знаю яс­но, чо­го…, що ме­не вдо­во­ля­ло би або що ме­не зро­би­ло би сильною, мо­гу­чою!… Я по­ри­ну­ла би у щось цілою ду­шею, так як те­пер по­то­паю в кождій дрібній ро­боті цілою ду­шею… Ах! Я хотіла би чо­гось!

Та ба!

Чотири стіни, прой­ма­ючий гамір ди­тя­чий, глум­ливі без­сер­дечні сло­ва моєї рідні, без­душ­на од­нос­тай­ність, що пригнітає ду­шу, вузьког­лядність, са­мо­любст­во - оце світ, в котрім я за­суд­же­на жи­ти!

Але смерті я про те все не ба­жаю. Я страш­но хо­чу жи­ти! Я пи­ла би це жит­тя! Що це та­ке?

Боже мій! Чо­му не зми­ло­сер­диться щось або хтось наді мною? В чім ле­жить моя про­ви­на, що моїм дум­кам і чут­тю пос­тав­ле­но щось, не­мов ме­жу? Що я не­мов відда­на ко­мусь на на­ру­гу і не на­ле­жу собі! Я чую в собі проб­лиск якоїсь си­ли, та що з то­го! Її за­цитькає та гру­ба си­ла, що па­нує дов­ко­ла ме­не всев­лад­но…

***

Колись-то ве­чо­ром відбу­ва­ла­ся в нас на­ра­да. Оба ку­зи­ни ра­ди­ли­ся з ро­ди­ча­ми, який завід [6] виб­ра­ти собі на ціле жит­тя.

- Я бу­ду про­фе­со­ром, [7] як батько! - ка­зав мо­лод­ший. - Візьму навіть ті самі пред­ме­ти: ге­ог­рафію й історію. Чо­ловік має собі доб­рий дохід, не­за­леж­ний від ніко­го; неділя, свя­то вільні, до то­го ва­кації, а «пер­ша», [8] - сміявся хит­ро, - має та­кож свої добрі сто­ро­ни, ко­ли який ба­га­тий та­туньо хо­че її ба­чи­ти в свідоцтві сво­го син­ка.

- Ти мо­жеш собі, про ме­не, бу­ти й про­фе­со­ром. Учи­ся хоч би й по-хінськи! [9] - обізвав­ся Муньо, стар­ший. - А я рішив­ся піти на ме­ди­ци­ну, і на тім кінець!

- На ме­ди­ци­ну? Ні, Му­неч­ку! - зап­ро­тес­ту­вав вуй­ко флег­ма­тич­не. - Ме­ди­ци­на за­до­ро­га на­ука. Ти маєш ще сест­ри, Ле­на вже до­рос­ла, а Ка­ту­ня пот­ре­бує ще дов­го батьківсько­го ста­ран­ня. Я те­бе не мо­жу на ме­ди­ци­ну по­си­ла­ти.

- А На­тал­ка, тат­ку? І На­тал­ка ще є! - вміша­ла­ся на­раз ма­ла се­милітня Ка­тя, що сиділа десь в ку­ти­ку й прис­лу­ху­ва­лась з по­важ­ною міною роз­мові.

Мені ус­ту­пи­ла вся кров з ли­ця. Оці ди­тячі ус­та зав­да­ли несвідо­мо нес­ка­занні му­ки мой­ому сер­цю, кот­рим годі бу­ло уй­ти. Я скло­ни­ла го­ло­ву глиб­ше над шит­вом і ши­ла пильно.

- Наталка? - обізвав­ся Муньо. - Для неї не пот­ре­бує ніхто капіталів скла­да­ти. Во­на має своїх двад­цять років і не­хай ог­ля­дається за яким му­жем. Не прав­да, На­тал­ко? Во­но, прав­ду ска­зав­ши, вже та­ки би й час. Ми, «мо­лоді», ро­зуміємо це не­аби­як!

Він розсміявся го­лос­но й, за­су­нув­ши зух­ва­лим ру­хом ру­ки в ки­шені, пог­ля­нув ви­зи­ва­юче на ме­не.

Я ви­дер­жа­ла той пог­ляд спокійно.

- Авжеж, Муньо, для сиріт не скла­дає ніхто капіталів. Я на­ле­жу до тих, над кот­ри­ми добрі лю­ди му­сять ма­ти ми­ло­сер­дя й без лю­бові, - відповіла я.

- Добре відповіла, На­тал­ко! - замітив він злос­ли­во. - Я знав, що мої сло­ва да­дуть доб­рий відгомін. Впрочім, об­хо­дить ме­не в цій хвилі моя до­ля най­більше. Ти, от­же, віддаш­ся, Ле­ну візьму до се­бе, ко­ли бу­ду док­то­ром, а з Ка­тею дас­те собі, от­че, і самі ра­ду; з неї вий­де ко­лись не­аби­яка