Читати книгу - "Давнє й нове, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та коли від ласки божої відпали
І заповідь божу, хоч малу, зламали,
То той рай і блага всі його втеряли.
Хто каже: «В сім світі спасатися годі,
Бо жінка, і діти, й рід на перешкоді»,-
Той сам себе дурить, немудрий по шкоді.
Бо з кождого місця бог людей приймає,
Хто на сьому місці повинність сповняє,
Яку теє місце на нього вкладає.
«Сам лицемірствує з собою…»
Сам лицемірствує з собою,
Хто людським горем і журбою
Турбується з самохвальбою.
Хто при пирах або в гостині
Багаті сипле милостині,
Гроша ж не дасть своїй дитині.
Для людської хвали й реклами
Будує тріумфальні брами,
А свояків пуска з торбами.
Про справи буцім дба народні,
Чужих вийма з біди безодні,
Свої ж і голі, і голодні.
А ти про своїх дбай найближчих,
Про тих безпомічних, найнижчих,
Про тих безрадних і найтихших,
Що допімнутися не вміють,
І явно зажадать не сміють,
І жаль свій лиш сльозами гріють.
Про тих подбай, щоб зла тривога
Не гнала їх від твойого порога,
То матимеш заслугу в бога.
«Як сад, зарослий хабазами…»
Як сад, зарослий хабазами,
Дичіє й нидіє поволі,
Так гордий чоловік не виб’ється ніколи
Із життьових марниць неволі.
Як плід гнилий ні до чого не здалий,
Хоч праці стоїть много,
Так гордому молитва й каяття
Не помага нічого.
Як чахне дерево, в якім
Черв’як коріння підгризає,
Так гордість у душі людській
Всі добрі почини викореняє.
«Анастасій Синаїт говорить…»
Анастасій Синаїт говорить:
«Не суди, не спаде суд на тебе.
Часто чую, чоловік горює,
Як йому спасення доступити?
«Постити не можу,- він говорить,-
І безсонниці не зносить тіло;
Ціломудрим видержать не можу,
Відректися світу сил не маю;
Милостині роздавать нівідки.
Чим же ж заслужиться перед богом?»
Я на те йому відповідаю:
«Всім прощай - і прощення доступиш,
Не суди - і суджений не будеш.
Не стає тебе на милостині,
То ще в тім гріха, ні зла немає.
Та коли на власні очі бачиш,
Що грішить хтось або кривду робить,
Не суди його, бо знать не можеш,
Чи немає правди в його ділі.
Часто бачиш, що грішить хтось явно,
Та не знаєш, чи він потаємно
Вдесятеро більш добра не робить.
Був чернець один у монастирі,
Що все врем’я свойого чернецтва
В лінощах провів і у неробстві.
А як час прийшов йому вмирати
І прийшов я до його постелі,
То не бачив я в лиці блідому
Ані тіні смертної тривоги.
Навпаки, воно нараз, неначе
Сяєвом облите, заясніло.
І промовив я до нього: «Брате,
Весь свій вік прожив ти так недбало,
Начеби й не думав про спасіння,
А тепер перед обличчям смерті
Чом твоє лице таке безжурне?»
З усміхом чернець мені відмовив:
«Справді, жив я якось нетрудяще,
Але відколи я світу зрікся
І черцем в обителі зробився,
Я не осудив з людей нікого
І ні ділом, ані одним словом,
Ані навіть помислом єдиним
Зла, ні кривди не зробив нікому.
І, отсе тепера світлі духи
Принесли гріхів моїх рукопис,
І сповнилося на мні господнє слово:
«Не осуджуй - суджений не будеш.
Відпусти, то й я тобі відпущу».
Се рекли і тут передо мною
Список той гріхів моїх роздерли.
Ось чому душа моя спокійна».
Се сказав чернець - і з ясним видом
Випустив остатнєє дихання».
ВРАЗОУМИ МѦ, ЖИВ БОУДОУ
Ось тобі, мій друже, остороги,
Як від злих жінок устерегтися.
Перша річ - ніколи, жадним робом
Не відкрий своєї тайни жінці.
Тямиш, як Самсон відкрив свою Далілі
І за те свободу й зір утратив.
Не пускайся з жінкою чужою
Ні в дорогу, ні в гостину жадну.
Тямиш, як Пентефрієва жінка
Йосифа в темницю засадила.
Не пускайся з жінкою чужою
В танці, ані в жадні гри й забави.
Тямиш, Соломон, що наймудрішим
Уважався в племені жидівськім,
Що, мовляли, розумом високим
З всіх людей стояв найближче бога
Через жінку навіть бога зрікся
І в поганськім храмі жертви діяв,
І на старість весь свій ум утратив
І без каяття помер у отупінні.
Се про злих жінок письмо говорить,
А котра між ними зла й зрадлива,
А котра незлобна, й справедлива,
Й життьової повна благодати,
Сього нам ніколи не вгадати.
«О чоловіче, коли спиш, чи чуєш…»
О чоловіче, коли спиш, чи чуєш,
Як у твій дім скрадаються злодії?
Так само не почуєш, як прийде
Той ангел смерті і чи молодії,
Чи то старі літа твої урве.
Щаслива молодість днем нинішнім живе:
«Сьогодні їжмо, пиймо й веселімся,
А тим, що завтра буде, не журімся».
Ще ж коли молодості хто не втратив,
І досвідом життя своє збагатив,
І в старості зберіг єство людини,
Той не боїться смертної години.
«Хто славу світу осягнув…»
Хто славу світу осягнув
Аж по найдальші межі,
Не раз бува подібний він
До наглої пожежі.
З сухих дерев розпалена,
Вона високо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Давнє й нове, Франко І. Я.», після закриття браузера.