Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

- То баба хочут, синку, аби-с з ними на смерть попрощьивси,- відгадувала неня бабину волю.

Петрик вхопив бабині руки, цілував і плакав.

- Просшьий мене, Петрику!

- Най біг простить, бабко.

- І другий раз!

- Най біг простить.

- І третій раз!

- Най біг простить.

Тиша пролетіла через хату, сльозами обмита.

Баба по стелині наляканими очами водила, руки підіймала і якби рій мух від себе відганяла.

- Карби, карби! - простогнала тяжко, мовби через горло важку, велику колоду перетручувала.

- Тото, небоже, бабі карби уже привижьиютси.

Петрик мимохіть глипнув на стелину, але, крім закурілих давніх сволоків, не бачив нічого.

Баба примикала очі, і перехилювала вдолину голову та й гейби ховалась перед падучою з гори скалою.

- Любко-бабко, не бійтеся ніяких карбів, ви ще подужаєте.

Баба була би внукові перечила, але не могла, а замість неї неня говорила:

- Тото, синку, перед смертев кождому карби показуютси, на душу чікают. Тобі дав біг таку долю, що учьиєшси у школах та й будеш великий розум мати, будеш тим паном. То ти меш кібзувати, що гріх, а шо ні, за шо карбуєси карби. А ми, синку, невчьині, не знаємо. А хоть знаємо, то у біді не памнітаємо, що робимо, а то все йде на душу. Шо гріх, то все карб на палици у пана бога та й на души карб. Єк душя на тот світ приходит, то єї карби уже пораховані, уже муки терпіти має. Видиш, небоже, шо коло нас бідно дієси, та й не раз гріхи робитси. Не віддастси довжок, возмеси чужу форостину, залихословитси - та й вже є, вже тото у бога карбовано. А за кождий карб траба кару приймити. Коби-то ми бірували, коби-сми сокотилиси.

- Карби! Карби! - стогнала баба й руки випручувала.

- Не бійтеси, неньо, біг з вами! Ше дітей лишьиєте, ше за вас молитися будут, та й пан біг умалит вам карби,- як могла, потішала донька бабу.- А може, господь даст, шо мій Петрик на попа вивчитьси, то буде за вас служби правити, будут вам карби даровані.

- Будуть вам, бабко, карби даровані!

Бабині очі останній раз подивилися приязно і ласкаво на Петрика як на одинокого рятівника і помаленьки ледом замерзали.

А бабині карби зірвалися і роєм за душею гнали, з хати вилітали.

Навкруги ліси глухо шуміли, трави тремтіли, до землі стелились.

Бабина душа вибігала на верховіття дерев, перескакувала з листка на листок, стручувала росу і тріпотіла голими порубаними крильцями.

Боялася з карбами ще дальше ’д горі летіти, але вітер займив її силоміць.

За нею розбіглися жалібні плачі і тужливий голос трембіти та й сільських дзвонів, але не могли її здогонити.

Верталися назад голими ножами і викроювали у Петриковім серцю карби, котрі ніколи не загояться і не заростуть панським салом.

Сварка так закінчилася, що старий Чюрей відокремився від дітей і від сьогоднішнього дня спить надворі, а діти в хаті. То вони до нього нічого не мають, а він до них нічо, хоть най зараз хата валиться.

І дід скорчився під колешниною на в’язці мерви, аби спати, але очі не зажмурюються, у голові вариться:

- Аби-сте си тогди доробили, коли вода горі піде, аби-сте си на своїх дітей такого діждали! Так я вам віншюю, шо-сми ваш дьидя, шо-сми вам грунт записав.

- Але єк мні зять чістує, то найби було, бо то чужя дитина, то за того, шо-сми на грунт приймив, шо ми розум відобрало.

- То за цу царинку маєш, діду, позавуш, а за цес бурдей межи ребра,- каже.

- Таки так, най мні піхає, най мні місит, толочит, то ані писну, бо то мій розум.

- Я ночі не досиплєв, їсти не доїдав, аби лишень ’д хаті що прискорбити. Тепер шо робиш, то не твоє, не маєш права.

- За коновочьку маєш, діду, межи очі, аби-с знав, єк працу пропивати.

- Повх межи очі, повх! Мовчи, старий, то тебе твій зєть так годує.

- Таку маєш файну оборону, таку доньку файну.

- Бий, каже, марнотратцу, куди видиш, бий - я через него сорочічки не маю!

- А бодай бих ті був малов на лавицу поклав, бодай бих ті був не сплодив.

- Я тебе трошєю. Свою працу трошєю.

- Ану-ко, встань, Насте, з гробу та подивиси, єк твоя донька дьидю шінує!

- Бий,- каже,- бий ліпше!

Дід обертався на другий бік. Його голова розліталася, усі старі кісточки тріщали і розскакувалися, як спорохнявілі тріски, усі жили рвалися, уся стара сукровиця у землю витікала. Так йому здавалося. Очі хотіли злісно на хату подивитися, та не могли; тьма очі заступила. Хоч би всі хати в селі горіли, хоч би його діти у них пеклися, він не кинув би пальцем. То не його хата. Піт став на чолі виступати.

- Але ти, старий, віджив своє, то машір із свої хати, не відривай унукам грінку від губи! Руш, старий, з хати, аді ноги зачьинают ти гнити; єкої неволі меш ждати?

- Таже-с уже діждавси, на, маєш! Аді, курмей на шию та й авус, та й най буде окаяніє на все село.

- Оце село хоть най озером стане!

- Єк село споганилося, то най пропаде. Торбеям нашо села?

- Твої ровесники вигибли, а ти чього дітем заважьиєш? Аді, Микитюків нема, Гелевичів нема, Красія убили, нікого нема. Тогди було інак, а тепер інак.

- А бери ж, старий Чюрею, курмей на шию, най молода Чюрєтина наживаєси!

- Таже ти лумаря не маєш, ти си в нічім не пишеш.

- Твій зєть пишеси, а ти ні, бо-с такий мав розум.

- Ех! Шо нажив-єс-си, шо на набував-єс-си! Тепер на псю матір.

- Най повішеника ховає, най люди це місце обминают.

- Такі грешні маєш діти!

- Аєк, аєк, грешні, най повішеника відтинают, най радуютси.