Читати книгу - "Замок у Карпатах, Жюль Верн"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— О, я й так добре бачу. Коли повітря чисте, то порахую всі скелі на обрію й бачу найменше деревце на Вулькані.
— Що кажете?
— Те, що чуєте. Це роса скріплює так мої очі, бо сплю під голим небом.
— Що… роса? Вона може хіба пошкодити на очі.
— Але не вівчарські…
— Вірю, що маєте добрий зір, але крізь мою люнету видно ще дальше, як найкращими очима, — говорив жид, прикладаючи люнету до очей.
— І справді видно щось крізь цю цівку?
— Певно, що видно. Попробуйте!
— Хто? Я?
— Так.
— А це нічого не коштує?
— Нічого! Хіба що захочете мати цю люнету.
Заспокоєний Федь узяв люнету й, прищуривши ліве око, приклав її до правого.
Спершу подивився на гору Вулькан, потім повернув люнету в сторону Плазів, вкінці зупинився на селі Верст.
— Так. Справді краще видмо… Бачу дорогу в селі… Пізнаю людей… О, лісничий вертається з лісу з рушницею на рамені…
— Я ж казав вам! — завважив жид.
— Так… так… ваша правда. Лісничого виразно бачу. Але що це за дівчина в червоній спідниці, що вийшла з хати Кольца йому назустріч?
— Дивіться добре, а зараз пізнаєте…
— О, справді!… це ж Марійка… гарна Марійка!… Ах, ті дівчата, ті дівчата!… Цим разом не зможе вже казати мені, що ні, бо я сам бачив крізь оцю руру, що вона до лісничого виходить.
— Ну, що тепер скажете на цей струмент?
— Нічого собі!…
— Не казав я вам? — говорив жид. — Але дивіться на дальші предмети. О, гляньте сюди…
— А не буде мені це більше коштувати?
— Ні. Зовсім ні.
— Ну, гаразд! Погляну тепер на Угорську Сіль. О, вже бачу дзвіницю в Лівадзель… Хрест на ній має тільки одно рам^я… А там у долині видно дзвіницю Петрошень… і когутика на ній!… А внизу, поміж деревами, це, певно, вежа Петрила. Але, скажіть, не буде це мені дорожнє коштувати?
— Ні.
Федь звернув люнету на високорівню Оргаль, а потім на вкриті лісом гори Плази й враз його шкло схопило обриси замку.
— Так! — закликав він. — Четверта гіляка відламалася… Я добре перше бачив!… І ніхто не піде за нею, щоб запалити нею святойванський огонь… Ні, ніхто… я також ні!… Бо можна би втратити тіло й душу… Але не журіться!… Там найдеться вже такий, що запалить нею свій огонь… Це сам чорт з пекла!
Можливо, що продавець хотів запитатися, про що вівчар говорить, але Федь не дав йому прийти до слова й говорив далі, хвилюючись:
— Що це за мряка, мов дим підіймається над замком?.. Але це неможливе! Від довгих, довгих літ ніхто вже там не палить?
— Коли бачите дим, то це таки дим.
— Ні, ні! То певно шкло у вашому струменті нечисте.
Федь протер шкло люнети рукавом сорочки й приложив її знову до ока.
Це був справді дим, що виходив з коминів замку й підіймався вгору.
Федь не говорив нічого. Ціла його увага була звернена на замок, що виразно зарисовувався на високорівні Оргаль.
Враз він відложив люнету й, сягаючи рукою в бесаги, запитав:
— Скільки коштує ця ваша рура?
— Півтора ринського, — відповів жид.
Коли б Федь поторгувався, дістав би її за ринського. Але вівчар не думав тепер про гроші; понишпорив у бесагах і витяг гроші.
— Ви для себе купуєте цю люнету? — спитав жид.
— Ні, для війта Кольца, що в нього служу.
— То він зверне вам гроші.
— Певно, два ринських…
— Як то, чому два?…
— Е, не маю коли з вами розбалакуватися. Бувайте здорові!
— Добраніч, — відповів жид.
Федь свиснув на собак й пішов за чередою.
Жид дивився вслід за ним хвилину, похитав головою й сказав сам до себе:
— А то дурень з мене! Він був би заплатив за люнету куди більше…
Упорядкував свій крам і пустився правим берегом Солі до Кольошвару.
ІІ
Здалека нема ріжниці поміж природними скелями і камінними творами людської руки. Одні, як і другі, мають цю саму розбіжність ліній, ті самі зариси і цю саму сіру барву на своїй віковій поволоці.
Так було теж зі старим замком у Карпатах. Він злився зі скелями високорівні Оргаль, де царював високий Вулькан. Інші скелі бовваніли теж здалека, мов замки — важко було впевнятися, котра з них справді скеля, котра замкова башта. Так само добре можна було вважати пошарпаний гребінь верхів оборонним муром замку, як і навпаки. Обриси скель і замкових мурів були однаково пощерблені. Тому багато туристів думало, що замок у Карпатах існує тільки в уяві довколишнього населення.
Найліпше було б іще взяти собі провідника з околиць Вулькану, от хоч би зі села Версту, і піти з ним на високорівню, а з нею і на старий замок.
А все ж легше було б, може, самому найти дорогу до замку, як дістати туди провідника з тих околиць. В тій країні, де перепливають дві Солі, ніхто не повів би туди туриста, хоч би не знати за які гроші, а вже напевне не пішов би з ним до замку.
А ось що можна було побачити крізь люнету, ліпшу від тої, що її купив Федь для свого пана.
Вісімдесят до дев’ятдесят кроків від вершка гори Вулькану сірів грубезний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замок у Карпатах, Жюль Верн», після закриття браузера.