Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Трагедійний січень 1918 року. В Києві хазяйнують муравйовці. Починаються розправи і грабунки. Молодий козак Богданівського полку Олександр Фещук, знехтувавши небезпекою, вирішив заскочити до свого помешкання, де вже пораються «таваріщі».
«Коли прочинив двері, побачив невідомого в сірій шинелі з рушницею напереваги.
— Якого полку?! — не розгубившись, тоном командира запитав Фещук.
— А ти каково?
— Я — богданівець.
— А я — бальшевік!
Фещук миттєво відвів лівою рукою його рушницю, правою вхопив свій пістоль і крикнув:
— Віддай зброю!
А більшовик, не випускаючи рушниці, зі здивуванням і ніби з докором мовив:
— Таваріщ, ти ж адін!..
Фещук інстинктивно глянув вліво і побачив ще двох червоних, що навели на нього свої рушниці. Недовго думаючи, богданівець застромив пістоль за пояс і, подаючи більшовикові руку, сказав миролюбно:
— Товаріщ, разойдьомся!
І, оглянувшись, мовчки вийшов.
Постріли не пролунали».
Ще вражаючий приклад…
Кінна лава республіканців атакує більшовицьку піхоту. Завзятий поручник із піднесеною шаблею налітає на червоноармійця. Той натискає на курок, поручник пригинається, куля просвистіла мимо. Вершник навідмаш рубає, піхотинець інстинктивно підставив рушницю під удар — і лезо ковзнуло по цівці.
«Удар був такий сильний, що більшовик випустив рушницю з рук. Разом із нею на землю впала й шабля, яку не втримав поручник. Вона лягла коло самісіньких ніг піхотинця.
Очі ворогів зустрілися…
Поручник і не помітив, як із його язика злетіла команда:
— Подай!
Червоноармієць як заворожений нагнувся, взяв шаблю і подав її ворогові. Той, схилившись із сідла, прийняв свою подругу.
І їхні погляди знову зустрілися. В них вже не було люті, лиш — ледь помітна усмішка.
Поручник круто повернув жеребця, а ошелешений червоноармієць пішов до хутора.
А бій продовжувався…»
Подібні сцени варті розлогих повістей.
— Скажу чесно, — звіряється автор, — мене ображає, коли гадають, що я вдався до художнього вимислу… Редактор одного краєзнавчого журналу навіть завернув мені розповідь «Не журись, брате…» зі словами: «Ми ж просили дати документальний твір, а ви нам принесли художній». Не розуміє він, що правда часом фантастичніша за найсміливіший вимисел… А один майстер художнього слова якось сказав мені: ну що ти так простенько подаєш? У тебе все як в житті! Художньо треба подавати… Мені ж здається, що я не маю права домислювати, бо тоді подвиг борців за Українську державу перейде у площину творчого вимислу. До того ж факти боротьби самодостатні, вони промовляють самі за себе і коментарів не потребують.
Справді, розповіді козаків і старшин Армії УНР записані по гарячих, що називається, кривавих слідах. І в цьому полягає значення такої прози…
— Тож і плачуть люди, читаючи мої книги, — говорить Роман Коваль, — бо кривава правда, пропущена через одне серце, обов'язково дійде до іншого…
Безперечно, Романові Ковалю тяжко відновлювати історію бездержавного народу, бо ж історичну традицію таки було перервано. Тож, як би не хотілось йому написати широке історичне полотно, все одно виходить розбита мозаїка української історії.
Що, не так?.. Перегорніть солідні монографії, присвячені ХХ століттю: Україна взагалі не фігурує на їхніх сторінках. Для зовнішнього, цивілізованого, як вони доводять, світу ми просто не існуємо. Нас не знають, отже, про нас не дбають, не беруть до уваги. А це означає, що ми не скоро станемо фактом їхніх зацікавлень і фактором світових процесів. Україна, всупереч зусиллям українських патріотів, століттями була не суб'єктом, а об'єктом історії — такою подеколи залишається вона і понині. Ми програвали, визнаймо це, століттями, а переможені, як влучно каже Роман Коваль, «завжди бандити». Тобто історики націй-переможців століттями зображували як бандитів наливайківців, мазепинців, петлюрівців, бандерівців…
Хоча, будьмо відверті до кінця, ми самі даємо підстави для таких оцінок, якщо у нас не вистачає розуму і сили, щоб відстояти власну свободу. Пригадуєте, як розпачливо зреагував Олександр Довженко на панічний відступ радянських військ, коли 1941 року всю, власне, Україну віддано було на поталу німецьким окупантам:
«В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об'єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво, і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз'єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас. У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії… Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти» («Щоденник», 2 липня 1942 року).
Спроба відродити українську державність на початку ХХ століття закінчилась, як відомо, невдачею. Заслуга в цьому не тільки наших сусідів. Чимала частка провини лягає і на самих українців, чи не так? Бо ця наша роз'єднаність (багатовікова), взаємна заклята ненависть, люте поборювання однієї верстви народу іншою, однієї гілки етносу іншою — все оце й витворило історичне мертвоводдя, в якому захлинулася і пішла на дно Українська незалежність. Помітити це особливого труду не становило для кожного, хто вмів мислити і бажав Україні добра. Зовсім не вождь і не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.
