Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Чи ж правильно розрахував траєкторію інженер Проут? — стурбовано думав Айт. — Я не згорів, це вже добре. Але де доведеться спуститись?»
Ракета-поштар, з якої його автоматично викинуло кілька хвилин тому, мабуть, уже брязнула на планету і перетворилася на шматки покрученого металу — ясно, що інженер Проут завбачливо вимкнув посадочні автомати. Якби вона згоріла дощенту або пірнула в море — не лишилося б жодного сумніву, що каторжник БЦ-105 загинув при спробі втекти.
Внизу в темряві замерехтіли вогні. Вони то тяглися ланцюжками на довгі гони, то групувалися в туманності. Освітлені автостради, які з цієї страшної високості здавалися білими павутинками, тяглися аж ген за обрій — туди, де в небі палахкотіли заграви. І тільки ліворуч панувала темрява. Мабуть, там було море, ліс або пустеля.
«Так, це Монія… — думав Айт. — Ніде немає такої густоти населення, як у нас».
Парашут зносило вітром до якогось селища. Зустріч з будь-ким загрожувала найнеприємнішими наслідками, тому Айт потяг за стропи, прискорюючи спускання. Через кілька хвилин його ноги торкнулися грунту.
Організм ще не призвичаївся до повернення сили тяжіння. Кожен рух вимагав великого фізичного напруження. Але баритися не випадало. Втікач швиденько відстебнув лямки парашута, скинув шолом скафандра і ліг, оглядаючи все довкола. Виявляється, він замалим не попав у море.
Було темно й тихо, тільки плюскотіли хвилі прибою.
«Ну, друже Айт, ось ти й причалив… Ось ти і в рідній країні… Рідна країна! — він гірко хитнув головою. — Проклята країна!»
Айт пересунувся плазом на кілька кроків убік і, примостившись у неглибокій западині, ввімкнув приймач скафандра.
— …Монія-у-чотири… Монія-у-чотири… — почувся з навушників монотонний басовитий голос, а в паузах — співучий жіночий:
— Монія-бе-нуль… Монія-бе-нуль…
Вся територія Монії, як і інших країн планети, була розбита на вузенькі смужки, в межах яких постійно звучали гостроскеровані радіосигнали відповідних координатних станцій. Нумерація паралелей та меридіанів давала можливість легко орієнтуватись на поверхні Пірейї.
При світлі крихітної лампочки внутрішнього освітлення скафандра Айт відшукав на захопленій з ракети картографічній стрічці ту точку, де знизився.
Так, до столиці Монії зовсім близько. Навіть пішки можна дійти додому менш як за добу. Але поспішати нікуди й нічого. Немає вже того «дому». Нема й інженера Айта. Є людина без імені, колишній каторжник БЦ-105, який чудом врятувався від смерті, що може спіткати його в першу-ліпшу мить знову.
Айт зітхнув і повільно згорнув картографічну стрічку. Вона вже була непотрібна.
Паралель У-4!.. Ой, як запам'яталась Айтові ця паралель!.. Здається, зовсім недавно вони з Мей заблукали на цій паралелі під час подорожі до Синього водоспаду, і тоді Айт з гордістю витяг з кишені портативний орієнтатор власної конструкції. То був його перший видатний винахід — електронно-обчислювальна машина надзвичайно малих габаритів. Він приберігав прилад як приємний сюрприз для коханої. Досить натиснути кнопку — і перед очима постане якнайдокладніший план місцевості, бо електронна пам'ять пристрою тримає в собі весь атлас Монії, а промінь автоматично малює на екранчику за сигналами координатних станцій зображення карт.
Мей плескала в долоні. Вона вмить забула про свій страх і вимагала забратися якнайдалі в ліс, заблукати навмисне, щоб пересвідчитись у бездоганній роботі апарата.
І вони таки заблукали вдруге. Не тому, що орієнтатор зіпсувався, ні! Просто швидко запала темрява і застукала їх далеко від людського житла.
Млосно дихала ніч. Вирували соки в рослинах, розпираючи пружні пуп'янки квітів. Плив у повітрі жагучий аромат. Весільним перегуком видзвонювали хащі. Міріади світляків витанцьовували в лісі, сповнюючи його рожевим сяйвом.
Побравшись за руки, Айт і Мей ішли нічним лісом мовчки. Та й чи потрібні були слова? За них говорила віковічна природа, яка нині, може, в мільярдний раз, не старіючись, святкувала свою юність.
Аж перед світанком вони зупинилися на галявині, вкритій м'яким квітучим мохом. Мей втомилась і по-дитячому горнулася до Айта. Вона так і заснула у нього на грудях.
А наступного дня…
Айт різко урвав спогади: він заприсягнувся ніколи не згадувати про те, що було потім. Не згадувати, аж доки не помститься за розтоптане щастя, за спаплюжені мрії. Мей більше немає для нього. Нема й минулого. Є тільки безрадісне сьогоднішнє, тоскна безперспективність і десь аж в кінці неї — яскравий останній спалах…
Айт глянув на годинника. До світанку ще далеко, та все одно слід забиратися геть од берега.
Він запхав у розколину прибережних скель парашут і скафандр, витрусив з кишень усякий дріб'язок, що міг зрадити втікача, і старанно завалив схованку камінням.
Посіпаки містера Кейз-Ола були цілком певні, що втекти з штучного супутника неможливо, а тому навіть не подбали одягнути каторжан у картатий одяг в'язнів. На Айтові був комбінезон стандартного пошиву — звичайний одяг, що нікому не мулятиме око. А в куточку лівої нагрудної кишені комбінезона ще й відшукалась зашита «на щастя» монета вартістю в один дайлер. Цей дайлер зараз був для Айта справді щасливою знахідкою.
Ще раз озирнувшись довкола, інженер видерся на прибережні скелі і опинився на голому кам'янистому плато.
Йти було важко. При світлі зірок не розрізниш нічого навіть за кілька кроків. Отож і доводилося просуватись майже помацки, бо того й дивись — шугнеш у якусь розколину.
Звісно, можна було б збочити праворуч, попрямувати на мерехтливі вогні селища. Певно, там пролягає добра дорога. Але не варто потрапляти будь-кому на очі вночі. Найважчий шлях є водночас і найбезпечніший.
Перед світанком Айт вирішив перепочити. Кілька ковтків вина з передбачливо захопленої в ракеті фляжки повернули йому силу, проте він не квапився йти далі, чекаючи, доки розвидниться.
Кам'янисте плато лишилось позаду. Попереду простяглася Долина Двох Сонць, одне з найкращих місць Пірейї, де ніколи не буває зими, а м'яке підсоння сприяє розвитку найвибагливіших рослин.
Зараз, у цю передранкову годину,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв», після закриття браузера.