Читати книгу - "Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ледь встигаю злетіти, хапаю за петельки Максима, і ми з розгону влітаємо у мокру заметіль дощових хмар. У врятованого зуб на зуб не потрапляє — холодно.
— Потерпіть хвильку, зараз зігрієтесь.
— Дякую, — шепоче Максим зботвілими вустами. Пильно вдивляється в хмари, ніби крізь них можна побачити, що діється внизу, на морі. — Найтяжче морякам на плотах. Хоч би рятувальники встигли!
— Встигнуть, вони вже недалеко, — втішаю його. — Мої локатори запеленгували шум гвинтів.
Лечу назустріч цьому шумові, думаю про Максима. Чому він поступився місцем у човні старому? В ім’я чого пересилив страх перед смертю? Чи зміг би я, безсмертний, так вчинити?
Адже і з погляду логіки це вкрай нерозумний вчинок. Старому все одно лишається жити обмаль, а Максим — здоровий чоловік саме в розквіті сил. Що ж штовхнуло його на жертву?
Ворушу свою пам’ять, намагаючись відшукати в ній записи про подібні вчинки людей.
— Чому вчинили так? Знали, що я зможу врятувати вас?
У відповідь чути невиразні звуки, Максим ще не відігрівся, йому важко говорити.
— Може, старий був чимось схожий на вашого батька?
— Не більше, ніж інші старі.
Мені здається, що я починаю розуміти його.
— Певне, ви таким чином хотіли подати приклад дітям, навчити їх шанувати батьків.
Він задумався. Здається, що я все-таки правильно зрозумів його вчинок. Справді, в цьому є щось від вищої логіки, яку я нещодавно осягнув.
Та він знову заперечливо похитав головою.
— Я нічим не можу віддячити вам. Хіба що порадою…
— Слухаю вас, — не приховую нетерпіння, навіть зменшую швидкість, щоб ліпше було чути.
— Не силкуйтеся оцінювати вчинки людей тільки з погляду логіки.
Дивна порада. Я мимоволі згадую слова: “Є на світі речі, важливіші від безсмертя…”
Ми виповстуємося з вогких ряден-хмар, пробиваємося крізь зграйку легеньких хмаринок. Тепер над нами сяють великі, мов перемиті, зорі.
Максим повертає голову, і його очі здаються мені великими і ясними, як дві зорі.
— Втомилися?
— Трохи, — відповідаю. Соромно безсмертному сказати не правду. Адже вираз на моєму обличчі, який він сприйняв за втому, це відбиток зовсім іншого почуття. Зовсім іншого…
СПРАВА КОМАНДОРАПрохання звинуваченого
“Ну що ж, нехай увійде, — подумав Кантов. — Хай заходить. Однаково… Тільки дивно це звучить — слідчий-захисник…”
Ні традиційно пильного погляду. Ні багатозначності в твердо стиснутих устах. Ні того, ні іншого… Нема, нема, нема…
Слідчий-захисник зігнувся, інакше продірявив би головою стелю. Висота кімнати — близько чотирьох метрів.
“Він з отих, — думає Кантов і відчуває, як у ньому прокидається лють. — Я ніколи не вимагав особливої тактовності по відношенню до себе. Але в даному випадку вони могли б здогадатися…”
Густий голос, чітка вимова:
— Маєте до мене запитання?
— Прохання, — говорить Кантов. — Я маю прохання…
— Зрозумів. Вам призначать іншого захисника. Але я міг би відповісти на ваші запитання.
— Що встигли вияснити у моїй справі?
Секунда мовчання. Але й вона була красномовною.
“Нічого втішного, — думає Кантов. — У цієї істоти реакції миттєві. Відповіла б одразу”.
— Перший випадок зареєстровано двадцять сьомого квітня у людини, з якою за дванадцять годин до того розмовляв ваш штурман.
Він відчув сумнів Кантова і змушений був розвіяти його:
— Встановлено точно.
Кантов пригадав екрани в дрібних цятках, блакитні краплини на хрестиках поділок. Одна камера очищення, друга, третя. Енергетичний душ, іонний, коніцинова ванна, магнітний фільтр. А за обшивкою корабля — зелені трави, що пахли лугом, що шуміли по-лісовому, голубе небо… Та він не випускав своїх хлопців, гнав їх з однієї камери в іншу… А тепер цей говорить… Якого дідька?
Кантов кинув гнівний погляд на двері, що зачинилися за гігантом. “Образився? Тим краще. Звик тут вирішувати за людей їхні справи…”
Роздратування заважало Кантову з’єднати факти в ланцюжки, а потім звести їх воєдино і подивитися, що вийшло. Він вимкнув кондиціонери, ногою відкинув крісло, готове послужливо вигнутися, щоб прибрати форм його тіла. Клацнув чотири рази підряд регулятором відеофону, спроектував зображення на стіну:
— Викликаю Раду.
Незворушне обличчя чергового. “Звично незворушне”, — думає Кантов. І хоч як стримується, голос звучить різкіше, ніж йому б хотілося:
— Прошу Раду призначити мені іншого захисника. Людину.
Певно, черговий сподівався почути саме це і підготував заперечення:
— Він теж називається людиною.
— Називається… — мимоволі повторив Кантов, надаючи слову іронічного звучання.
— Так, людина народжується, а не синтезується в лабораторії. Коли вас влаштовує така принципова відмінність — будь ласка (він промовив “принципова” таким же тоном, як Кантов — слово “називається”). Та коли ви скажете, що це машина, хоча в ній є і білкові деталі, то я відповім, що вона розуміє і почуває значно більше, ніж ми. І ще одна важлива обставина — цілковита об’єктивність…
“Він не злиться, — зрозумів Кантов. — Він тільки вдає злість, вважаючи, що так мене легше переконати”.
— Ви даремно образилися на Раду, — говорив далі черговий. — Справу про карантинний недогляд ведуть вісім слідчих-захисників. Шість з них займаються лікарями карантинного пункту, один — лікарем ракети і один — вами. Причому, на мою думку, — кращого слідчого не знайти.
“Хай ця істота розуміє і почуває, як ти висловився, більше нас. Та хіба я летів у космос заради нього? Заради нього сотні разів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський», після закриття браузера.