read-books.club » Фантастика » Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць 📚 - Українською

Читати книгу - "Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць"

118
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Темпонавти" автора Володимир Аполлінарійович Заєць. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 49
Перейти на сторінку:
та саме так почалося їхнє кохання. Скільки вони тоді прогомоніли, Семен не знав, пам’ятав тільки одне: коли він кинувся до установки, то пересвідчився, що дослід “ляснув” остаточно й безповоротно. Але така дрібниця його анітрохи не засмутила.

Незабаром Семен та Надійка побралися, і було це сорок років тому — термін не такий-то вже й великий, якщо врахувати, що тривалість людського життя сягнула 150 років.

Семен погамував зітхання і, намагаючись не. рипнути мостиною, навшпиньки пробрався до дверей.

Дельта сходила яскрава, ніби виглянсувана, ранок був свіжий, сповнений пташиних голосів. Семен узяв одну з вудочок біля надвірної стіни і вже дорогою здогадався, що це причандал його товариша по лабораторії Миколи.

Стежка привела Семена до байраку, він спустився наспід, і в обличчя йому війнув струмінь холодного повітря, настояного на гіркуватих пахощах трав. Високе, упорівень з людиною зілля, виросле по схилах байраку, поникло під вагою роси, й стежка ще повужчала. Подеколи Семен необачно зачіпав стебла, і його обдавав холодний душ. З несподіванки Семен ахкав і наддавав ходи.

Треба якнайпереконливіше зіграти роль відпускника, вжитися в образ людини, що весело й безтурботно відпочиває на лоні природи. Може, тоді Надійка, при всій її чутливості й проникливості, нічого не запідозрить?

“Ну, Семене, веселіш! — промовляв він сам до себе. — Ширше крок! Не забувай: ти лишень відпочиваєш. І нічого не скоїться через тиждень. Буде такий самий чудовий ранок. Головне для мене зараз — рибальство, тільки рибальство”.

Схили байраку роздалися, і попереду зблиснуло плесо тихої річечки. Семен став на положистому березі й озирнув річку. Місце, де він стояв, здалося йому підходящим: неподалік від берега видніли кущики водоростей, там напевне ховалися риби, схожі на йоржів. На плесі раз у раз розходилися кола: чи то падали у воду дрібні комахи, чи вистрибувала риб’яча дрібнота; від середини річки часом долинали важкі сплески — то полювали великі риби. Семен заходився неквапом розмотувати вудку, силуючи себе приглядатися до неї, думати про те, чи досить високо піднято тягарець і чи не загруба волосінь.

Сонце підбивалося дедалі вище. Робилося гаряче. Тиховій ковзав по водяній гладіні, хвилював її, і на легких смарагдових брижах іскрилося і мінилося проміння Дельти.

І раптом неждана думка прорвала всі психологічні заслони: він уявив, як розпадається і корчиться у муках весь цей зелений веселий світ, що його поглинає похмуре космічне чудовисько. Семен здригнувся і витер зразу змокріле чоло. Не відвертати уваги! Спокійно!

Минуло кілька днів. Удень вони ходили гуляти у ліс, що зітхав, мов жива істота. “Зітхання” йшло з дерев, що випускали кисень через спеціальні клапани. Величезні жовті квіти, чимось схожі на соняшники, стріляли в найближчих летючих комах липучими нитками. Вони підтягували до себе полоненого, але не поглинали його, а, вкачавши в пилок, відпускали. Місцеві летючі білки, роздувши водневі мішки, перелітали з дерева на дерево, долаючи не одну сотню метрів.

За день до події Семен примітив, що поведінка дружини змінилась: вона про щось замислювалась, могла не почути зверненого до неї запитання. Ввечері, після прогулянки, вона рантом пригорнулась до нього й прошепотіла:

— Правда ж, ми з тобою були щасливі? І, не чекаючи відповіді, прослизнула в хатину. Спазма стисла Семенові горло, й він промовчав. У відповідь на такі слова годилося щиро обуритися, запитати, чому це вона говорить про все у минулому часі? Але момент було згаяно, і Семен відчув, що між ними зависло, мов яка примара, щось недоказане, гнітюче. Може, то було передчуття катастрофи — відомої, невідворотної?

Ввечері Семен сидів біля віконця і дивився на багряний захід сонця — останній захід сонця в їхньому житті. Кожна подробиця здавалась йому зараз надто важливою: і ці хмаринки, вже підбиті рожевою лямівкою, і ця синява, що дедалі розливалася по небу і ніби стискала зусебіч червоне півколо. Надійка тихо підійшла ззаду, поклала руки на плечі.

— Не переживай, любий. Повір, усе буде чудово. Не катуй себе даремно!

Семен нічого не відповів і тільки притисся щокою до її руки.

Того останнього ранку він удосвіта подався ловити рибу, намагаючись до кінця грати роль безтурботного відпускника. І справді, до річки меткою ходою йшов скоріш молодий, аніж середніх літ чоловік, худорлявий, у білій панамі та з вудкою на плечі.

Він сів на своє звичне місце і став розмотувати вудку. Йому тепер хотілось одного: коли станеться ЦЕ, бути поруч із Надійною. Семен махнув вудлищем і краєчком ока помітив рух на березі. Більш ніж певний, що рух йому привидівся, він повернув голову і… остовпів. На березі за кілька метрів од нього, підібгавши ноги й обхопивши їх руками, сиділа голубокоса дівчина і зацікавлено дивилася на нього. “Гостра шизофренія, — вирішив Семен і, знайшовши пояснення диву, відразу заспокоївся. — Раніше шизофренія перебігала приховано, а при нервовій перенапрузі давалася взнаки. Та дарма, завтра, — тут він похмуро всміхнувся, — від неї не залишиться й сліду. Втім, як і від мене. Настане цілковите зцілення”. Семен знову поглянув на дівчину й побачив, що вона викапана Надійка замолоду.

— Семене, — стиха мовила голубокоса, встаючи.

Семен здригнувся і зблід. Голос був такий, як у сьогоднішньої Надійки. “Клінічний випадок комплексної галюцинації”, — ще встиг подумки зіронізувати він, але тут же збагнув, що все діється насправді.

Надійка підійшла до нього, уважно й сумовито зазирнула йому в очі.

— Атож, це я, — змахнула густим волоссям. — Тут нема дива. І психічно ти цілком здоровий. Я, котру ти бачиш, і та Надійка, що зосталася в хатині, це єдине ціле, і живемо ми, співіснуючи у спіральних часових витках. Нам з тобою здавна суджено бути разом. Зараз я мушу відлетіти у твоє минуле, щоб ми з тобою залишились назавжди разом.

— Надійко!

Семен відкинув вудку й простяг до дівчини руки. Та дівоча постать зблякла й розтала. Ще кілька секунд на місці, де вона щойно стояла, клубочився напівпрозорий туман, відтак і його не стало.

— Не бійся, —

1 2 3 4 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць"