Читати книгу - "Легенди про зоряних капітанів, Генріх Саулович Альтшуллер"

— Ну то й що? — нетерпляче запитав він.

— Зараження чужими мікроорганізмами, — коротко пояснив старий.

— Але ж на ракеті є…

— Є, — перебив старий. — Однак це ж стара, “незугарна конструкція”. Не дуже надійна. Потрібна контрольна обробка.

Він помовчав, підняв комір куртки.

— Ми можемо йти, — промовив він, усе ще дивлячись на ракету. — Робот сам прийде в монтажний зал.

Юнак відчував себе винним. Він розумів, що старий міг образитися за ці слова — “незугарна конструкція”. Старий будував ракету, і, хоч би скільки минуло часу, для нього вона, мабуть, не була “незугарною”. Та властивий юні егоїзм не міг цього усвідомити всерйоз. Старе в очах юнака означало примітивне, нераціональне, незугарне.

— Робот непогано збудований, — сказав юнак. Йому хотілося якось загладити свою необачність. — Цей глайдерний принцип дотепний.

— Дурниці! — відрубав старий. — Робот безнадійно застарів.

Старий не почував образи. Він просто не звернув уваги на слова, необачно сказані юнаком. Ще й тепер, розмовляючи, він думав про щось своє.

— З роботами довелося чимало поморочитись, — вів він своє. — Розвідка невідомих планет висувала дуже жорсткі вимоги. Перші роботи були на гусеницях. Від них, проте, зразу відмовились. Роботи провалювались у тріщини, падали з крутих схилів… Тоді було багато різних проектів — аж до найдивовижніших. Якийсь дивак, наприклад, сконструював крокуючі роботи. Так, не посміхайтесь, саме крокуючі. Стальний, схожий на барило корпус і три пари металевих суглобистих ніг. Це була дурниця з дурниць! Перший паровоз теж мав ноги, однак нащо через півтора століття повторювати старі помилки? Я входив у комісію, яка випробовувала цих жуків. Вони грузли в болотах, застрявали в лісах, не могли видряпатись на прямовисну скелю… Потім ми збудували рботи-глайдери. Як оцей, на ракеті. Компресори створювали повітряну подушку, і роботи легко ковзали над землею. Нам здавалося, що це межа конструктивної довершеності. — Він тихо розсміявся. — А за п’ять років з’явились електрофорні установки, потім гравітаційні двигуни…

Вузьким металевим трапом вони піднялися в монтажний зал — невисоку будівлю, що притулилася до виступу скелі. В залі було порожньо. Біля стін стояли крісла (старий відзначив: нові, не ті, що були тут колись). У центрі залу височів порожній стенд. Холодно світили люмінесцентні лампи. Старий показав юнакові, де вмикається опалення.

Не скидаючи куртки, він пройшовся в куток і сів. Тільки тепер юнак роздивився, який старий цей чоловік. І він раптом зрозумів, відчув, що старість ця викликана не роками (дідуган був міцний), а чимось іншим. Юнак боявся гучних слів. Через це він не наважився замінити слово “старість” іншим словом — “мудрість”.

— Я принесу кави, — сказав він.

— Прошу, будь ласка, — байдуже відповів старий.

В залі тихо дзижчали лампи. Старий думав про той вечір. Тоді на стенді стояв робот, а вони, шестеро людей, сиділи тут, у кріслах. Це була давня традиція — сидіти перед розлукою. І хоч усі вони залишались, а відлітав тільки робот, шестеро людей мовчки сиділи в цьому залі. їх уже немає — тих, хто був тоді поруч з ним. Вони були відважні люди — розумні, завзяті, мужні — і хороші друзі. Тепер їхніми іменами названо гірські вершини на Меркурії: шість гір, розміщених поруч, — так як вони колись сиділи.

Старий не відчував смутку. Музика змила сум, і тепер він просто згадував, спокійно, наче гортав книгу про чуже, але цікаве життя. Старий розумів, що ніколи не вернеться сюди. За кілька днів йому доведеться вийти на новому кораблі в дальній рейс — до тієї зірки, звідки повернулась розвідувальна ракета. Він навіть здогадувався, з чим саме ракета повернулась. Він міг не прилітати сюди, інформацію передали б по радіо. Але йому хотілося вдихнути повітря своєї юності — і він не жалкував, що так зробив. У душі його весь вечір дзвеніла “Богатирська симфонія”, і він знав, що відтепер могутні та світлі звуки будуть завжди супроводжувати його.

Тільки дуже сильна людина може на схилі літ, не здригнувшись, зустрітися віч-на-віч з юністю. Такі зустрічі гублять боягузів, але дають силу людям мужнім. Старий же мав ясний розум і непохитну волю.

Юнак приніс кави. Старий скинув куртку і мовчки пив гарячий, напоєний ароматом півдня напій. Сьорбаючи, він задумливо дивився в маленьку чашку: чорна рідина примусила його згадати озеро — стартовий майданчик іонольотів. Думки його повернулись до ракети. Він подумав, що цього разу дані, добуті роботом, можуть бути цікаві.

— Зірка Ван-Маанена, — пробурмотів він. — Що ж, якщо мої припущення правильні…

— Ви щось сказали? — квапливо спитав юнак.

Старий подивився на нього. У примружених очах під сивіючими бровами блиснула лукава усмішка.

— Ви любите несподіванки?

— Так! — швидко відповів юнак. У голосі його прозвучав виклик.

“Молодець! — подумав старий. — Гарний хлопець. Він чимось схожий на…” І старий згадав одного з своїх давніх друзів.

— Сьогодні будуть несподіванки, — мовив він.

— Якщо ви знаєте це…

— Я знаю, — перебив старий, — але мені невідомо, які саме.

Він хотів сказати ще щось, та не встиг: почулося гудіння, і в напіввідчинені двері боком протиснулась стальна напівсфера — робот. Старий віддав юнакові порожню чашку. З діловитим гудінням робот прослизнув до стенда, опустився точно на середину. Гудіння припинилося.

Двоє людей мовчки дивилися на машину, яка побувала на чужій планеті. На полірованому корпусі робота поблискували герб, напис “СРСР” і дата відльоту.

— Союз Радянських Соціалістичних Республік, — прочитав юнак.

— Так, — озвався старий. — Тоді ще соціалістичних. Через шість років це слово було замінено іншим — “комуністичних”.

— Це сталося