Читати книгу - "Ефемерида кохання, Василь Павлович Бережний"

В головному корпусi Никона зустрiли гарнi, веселi, може, аж занадто веселi дiвчата-аспiрантки. Вiн, бiдолашний, i не здогадувався, що саме його поява викликала таке пожвавлення. Хитрунки одразу ж впiзнали "замрiяного" i ледве стримували натиск смiху.

В залi облiку до нього ходою балерини пiдiйшла привiтна аспiрантка i так сяйнула блакиттю великих очей, що Никон аж зажмурився. Зажмурився i одразу ж подумав про "об'єкт свого почуття", як сказав би Сократ. Усiх дiвчат вiн блискавично порiвнював з нею, i це порiвняння було, звичайно, не на їхню користь. Вона - то сонце, зорi, пiсня, музика, увесь свiт! Он як вона ввiйшла в Никонову душу.

- Ви менi пробачте, - почав Никон, не знаходячи потрiбних слiв i з надiєю поглядаючи на вродливу аспiрантку, - але я прийшов... як би вам це сказати... За намовою свого товариша...

Чарiвна усмiшка заспокоїла його:

- Я знаю, вiн консультувався з нами.

- Сократ?

- Хай буде по-вашому, Сократ - це мудра людина.

- Ви маєте на увазi великого еллiна чи мого товариша? - пожартував Никон.

- Оце вже секрет, здогадайтеся!

Аспiрантка грацiозно пiдiйшла до одного з стелажiв, зробленого пiд дуб, i взяла малесеньку котушечку.

- Прошу, погляньте, - вставила котушечку до невеличкої чорної скриньки i торкнула кнопку. Кришка на нiй засвiтилася, i Никон побачив Сократа.

- Вiн пройшов у нас курс так званого емоцiйного лiкування.

- Якi там емоцiї? - здивувався Никон. - Вiн зовсiм не розумiє... ну, не знає таких, наприклад, емоцiй, як... не знаю, як вам точнiше сказати...

Аспiрантка знову не стрималась i усмiхнулась.

- Я догадуюсь, про що ви... Але ж ранiше вiн дуже страждав од безнадiйного кохання.

- Хто? Оцей сухар? Оця логiчна конструкцiя? - Никон страшенно здивувався, витрiщив очi на вродливу аспiрантку i... зареготав. - Ви жартiвниця, ох i жартiвниця!

- Вам не вiриться? Що ж, це тiльки свiдчить про надiйнiсть нашого лiкування. Ознайомтеся з щоденником, i ви переконаєтеся в цьому. Подумайте. Зважте.

Плавною ходою вона вийшла iз залу.

Никон сiв до апарата. На сивому екранi з'являлися то графiки емоцiй, то цифри, що вказували на кiлькiсть одержаних Сократом бiомагнiтних iмпульсiв, то складнi показники орiєнтацiї пам'ятi, яких без спецiальної пiдготовки i не зрозумiєш, то його обличчя, спочатку змучене й сумне, а далi все лагiднiше i спокiйнiше. Тепер Никон уже не смiявся. Виходить, це справдi серйозно...

Вiдкинувся на спинку стiльця, не звертаючи уваги на миготiння екрана. До щему в серцi думав про неї, пригадував зустрiчi, розмови - там, на далекiй Землi, повитiй голубим ореолом. Це було щось казкове, дивовижно прекрасне, прозоре й запаморочливе... Вони ходили з нею у високих травах, полохали диких птахiв, милувалися красою згасаючого Сонця. А лижнi прогулянки по спiвучому снiгу Антарктиди? А польоти в супутнику? I в очах її сяяло передчуття щастя!.. То невже ж усе це - тiльки електронний ланцюжок, вiдбитий у пам'ятi? I що ж - зiтерти той вiдбиток i всi цi образи зникнуть, наче їх i не було? - Никон аж здригнувся. - Убити образ найдорожчої людини! I задля чого - щоб бути унормованим? Ех, сократiвське у тебе чоло, друже, але... Ну що ж - вона зрештою обрала iнший шлях, то що ж... Коли вона вiйнула на мене холодком, я, хоч i вдавав спокiйного, сам мало не кричав з розпуки. А з якою крижаною погордою вiдкинула вона моє запрошення прилетiти сюди, на Мiсяць... Ну, й Сократ хороший: не признався, що й у нього... А та зустрiч iз чорнявим юнаком: як вона усмiхнулась йому! Це була крапля, що переповнила чашу. Погане це почуття - ревнощi, а от нуртує всерединi, ятрить, пече...

Никон зiтхнув, оглянувся i рiшуче встав. Хай йому чорт, отак людина може й розкиснути!

Лункими кроками вийшов iз залу.

- Коли розпочнемо? - рушила йому навстрiч волоока аспiрантка.

- А нiколи! - весело гукнув Никон.

- Чому? - ще бiльше округлились її очi.

- А ви закохувались? - ступнув до неї Никон, i дiвчина почервонiла. Нi? Так от як закохаєтесь, тодi зрозумiєте! Коли б менi Сократ вiдверто розповiв про себе, я б навiть не зайшов до вас... Тобто я хотiв сказати: не наважився б вiдбирати у вас дорогоцiнного часу. Так що це його провина...

- Нi, - оговталась дiвчина, - вiн, може б, i розповiв, але в його пам'ятi не лишилось iнформацiї не тiльки про своє безнадiйне кохання, а й про курс лiкування. Вiн, немов у стародавнiй легендi, скуштував напою забуття. Так що й ви не бiйтесь: шкодувати просто не зможете.

- Красненько дякую! Нехай уже я буду таким, як є - "замрiяним".

- А бiльше не залишите нас без обiду? - дiвчина лукаво схилила голову.

- Задля розвитку нашого мистецтва можна буде й ще...

- Глядiть, а то за вас вiзьмуться сатирики! - посварилась пальцем. I така мила посмiшка освiтила її обличчя, що Никон i додому дiстався пiд її враженням.

Хороший, безпричинно радiсний настрiй охоплював його єство. Навiть синтетична обстановка житла тепер здавалась йому привабливою. Ходив по кiмнатi енергiйними кроками, наче в передчуттi чогось свiтлого, захоплюючого.

I коли раптом дзенькнув дзвоник, Никон аж здригнувся од несподiванки.

Прийшов Сократ. Никон спохмурнiв лише на хвилинку i знову просяяв.

- Ну, що - склав ефемериду кохання?

- Склав. - Сократ був трохи здивований легковажною веселiстю друга i надав своїй мовi пiдкресленої серйозностi. - Захиснi сили твого органiзму ще не вступили в активну стадiю, але це незабаром станеться. Зрештою психiка зводиться до хiмiзму, видiлення певних речовин у кров. Ось графiк...

Але вiн не встиг показати своїх психологiчних схем: пролунав сигнал вiдеофона - звичайний, такий, як завжди, нiжний, трохи спiвучий сигнал. Та для Никона вiн чомусь видався незвичайним, наче юнакова душа набрала надприродної чутливостi. Вiн поспiхом кинувся вмикати екрани. I ось затремтiли шовковою голубiнню спочатку стiни, а потiм i стеля. Наче з морської глибини поволi проступило, виринуло радiсне обличчя дiвчини. Вона дивилася звiдусюди, i погляди її великих, виразних очей схрещувались на постатi Никона.

- Любий мiй, - ворухнулися ЇЇ губи, -