Читати книгу - "Принц Ґаллії"

поводи коня, він роздратовано роззирався довкола, а на його обличчі застиг вираз досади, розгубленості й безпорадності. Настання вечора передусім означало для нього, що наближається ніч. А перспектива заночувати десь під деревом зовсім не надихала молодого шляхетного вельможу — навіть дуже шляхетного, судячи із вбрання та зовнішності. Мабуть, його не вабила романтика мандрівного лицарства.

„Іншого такого дурня, як я, треба ще пошукати,“ — картався він із самокритичністю, яку дозволяв собі лише подумки, і то зрідка. — „Коли вже припекло їхати лісом, то взяв би принаймні провідника. Але ж ні, віслюк упертий! Уявив себе видатним слідопитом… Тепер уже не замок дона Феліпе[3], а бодай якусь хатину знайти, де можна більш-менш пристойно повечеряти й улаштуватися на нічліг.“

Вельможа років двадцяти п’яти скрушно похитав головою. Е, та що й казати! Їхав би по дорозі, горя б не знав. А так, знайшовся один бовдур, що порадив податися навпростець, мовляв, ближче буде, інший бовдур (цебто він сам) дослухався дурної поради, а ще півтори дюжини бовдурів, що складали його почет, зовсім стратили розум на видок красеня-оленя і влаштували на нього імпровізовану облаву. І, як наслідок, вони загубилися… В кожнім разі, вельможа переконував себе, що загубилися саме дворяни з його почту, а не він. Таке трактування подій дозволяло йому зберегти бодай краплю поваги до себе. Одначе при дворі не стануть розбиратися, хто кого загубив, усім перепаде на горіхи. І що найприкріше, сміятимуться не в очі, а нишком, поза спиною. Отакі справи. Кепські справи…

„Ох, і задам я їм прочухана!“ — подумав вельможа, маючи на оці чи то своїх недбалих супутників, чи дотепників-придворних, а може, і тих і інших. — „І неодмінно відріжу язика тому горе-порадникові. Щоб нікому не показував дорогу, як мені показав…“

Ця думка на певний час утішила молодого вельможу — та ненадовго. Він був від природи незлопам’ятним і чудово знав про цю свою ваду, тому побоювався, що вищезгаданому горе-порадникові вдасться уникнути справедливого покарання.

„І дон Феліпе гарний овоч,“ — знайшов ще одного винуватця своїх бід вельможа. — „Жив би собі в Сантандері, у своїх столиці, та де ж пак! Заманулося йому сховатися в цій глушині, в цій…“

Раптом вершник насторожився і притримав коня. Його чутливі вуха мисливця вловили тріск сухих гілок, що долинав здаля і поступово гучнішав, наближаючись. Так упевнено й безбоязно могла пересуватися лісом лише людина… або ж ведмідь — однак вельможа намагався не думати про таку можливість, цілком слушно вважаючи, що сьогодні його й так спіткало багацько прикрощів. Він не помилився в своїх оптимістичних сподіваннях: незабаром між стовбурами дерев забовваніла людська постать.

— Агов! — голосно вигукнув вершник. — Хто там?

У відповідь пролунав короткий собачий гавкіт. Людина трохи змінила напрям, прискорила ходу і невдовзі наблизилася до вельможі. Це був селянин років тридцяти п’яти, дужий здоровань, зодягнений у бувалу в бувальцях потерту шкіряну куртку, штани з грубої тканини та високі мисливські чоботи. З його грізною статурою різко контрастувала навдивовижу добродушна фізіономія і прямий, відвертий, хоч і трохи шельмуватий погляд маленьких чорних очей. За правим плечем селянина виднівся сагайдак з луком та стрілами, а через ліве плече було перекинуто широкий пасок мисливської торби, що важко билася об його стегно. Поруч нього біг чудовий хорт, гідний королівської псарні. Вельми полюбляючи полювання і добре розуміючись на мисливських собаках, молодий вельможа щиро пошкодував, що цей пес не належить йому, і відчув мимовільну заздрість до його господаря.

А тим часом селянин зупинився за два кроки від вельможі, скинув капелюха і шанобливо, але без тіні улесливості, вклонився.

— Ваша милість кликали мене? — ввічливо спитався він.

— Атож, чоловіче, тебе, — з удаваною недбалістю відповів вершник. Відтак знову поглянув на хорта і, не втримавшись, захоплено додав: — Гарний пес у тебе!

— Гарний, — погодився селянин. — Та не мій, а мого пана.

— Гарного пса має твій пан, — сказав вельможа почасти тому, що справді так думав, а ще й тому, що раптом розгубився. Йому дуже не хотілося виказувати перед холопом свою безпорадність, зізнаючись у тому, що заблукав.

Проте селянин ніби прочитав його думки.

— Ваша милість, мабуть, заблукали, — напівзапитливо, напівствердно промовив він.

— Звідки ти взяв? — насупився молодий вельможа, видимо зніяковівши. — Зовсім ні!

Селянин байдуже знизав плечима: ну, раз так хочете, воля ваша.

— А ти куди прямуєш, чоловіче? — після незручної паузи запитав вельможа.

— Повертаюся до замку мого пана, — відповів селянин, почісуючи за вухом хорта, який дивився на нього лагідними та відданими очима. — Ось настріляв дичини й повертаюся. Мій пан вечеряє пізно. — На ці слова він чомусь усміхнувся. — Дуже пізно. А полюбляє, щоб усе було свіже.

— І що ж це за птах такий, твій пан? — поцікавився вершник.

Селянин осудливо похитав головою:

— Ніякий він не птах, добродію. До відома вашої милості, я маю честь служити донові Феліпе, володареві цього краю. І якщо він птах, то не простий — орел!

— То ти служиш у ґрафа Кантабрійського?

— Атож, пане, у його високості, — відповів селянин, окремо наголосивши на титулі свого пана.

Вельможа зрадів: оце пощастило!

— Чудово! — задоволено і з явним полегшенням промовив він. — Просто чудово. Нам, виявляється, по дорозі. Я також їду до дона Феліпе.

— Он як, — чемно сказав селянин. — Сеньйор дон Феліпе дуже зрадіє такому гостеві, як ваша милість.

— Та вже ж, сподіваюся, — відповів вельможа й спішився. — Якщо хочеш, можеш почепити торбу на луку сідла, — запропонував він. — Бачу, ти добре пополював.

— То ваша милість збираєтеся йти пішки? — запитав селянин.

— Так, — кивнув вельможа, — ми підемо разом. — Він трохи повагався, а потім додав: — І взагалі, даремно ти бродиш сам-самісінький у лісі. Так, чого доброго, наскочиш на розбійників, і тоді твій господар залишиться без свіжої дичини на вечерю.

Селянин нишком осміхнувся: неважко було розгадати наївну хитрість цього погордливого пана.

— Але ж, ваша милосте, дорога до замку неблизька. Краще вам поїхати