Читати книгу - "Вбивство Петлюри. 1926"

Опоненти цієї точки зору на питання про вбивство Петлюри та подальший судовий розгляд справи (у тому числі – французькі історики) також мають чимало наукових праць на цю тему. І перші такі розвідки з'явилися ще в 1920-х pp. Перелік цей відкриває досить велика за обсягом та унікальна за наведеним фактажем книжка відомого французького адвоката й публіциста Анрі Торреса «Процес про погроми», видана в 1928 p. y Парижі. Унікальність цієї праці насамперед у тому, що її автор був на цьому процесі захисником Шварцбарда і як ніхто інший знав усі документи справи. Серед досліджень антипетлюрівського напрямку слід назвати також роботи відомих істориків, професорів Шимона Дубнова й Алана Дерюша, видані в 1950 – 1960-хрр., а також працю сучасного американського історика Юрія Фінкельштайна.

Але квінтесенцією цих поглядів слід уважати велику, на півтисячі сторінок, монографію історика Саула Фрідмана, видану у Нью-Йорку в 1976 p., сама назва якої – «Погромник. Убивство Симона Петлюри» – свідчить про позицію автора. Ґрунтовністю своєї джерельної бази й великою кількістю цитованих документів ця книжка на деякий час припинила дискусію і змусила ще раз пильно придивитися до паризького процесу 1926–1927 років.

Чимало цікавих документів і свідчень, що безпосередньо стосуються злочину (чи звитяги?) Шварцбарда, зберігаються в архівах і бібліотеці Інституту єврейських студій у Нью-Йорку, у фонді, який має назву «Архів Чериковера», та в паризькій бібліотеці імені Симона Петлюри.

Тож, будучи знайомими з гострополемічною літературою про вбивство колишнього глави Директорії, інші документи, що проливають світло на процес над Шварцбардом, і маючи можливість познайомитися безпосередньо із судовими матеріалами гучного процесу та іншими архівними матеріалами, ми б хотіли об'єктивно розповісти, як драматично й напружено проходили в 1926–1927 pp. слідство у справі про вбивство Симона Петлюри та судовий процес над Шоломом Шварцбардом.

Із тим, що Шолом Шварцбард був праведним месником, рішуче не погоджуються історики української діаспори й діячі еміграції. Згідно з їхнім твердженням, убивця був звичайнісіньким агентом ОДПУ, терористом-найманцем Москви, якого відрядили на знищення Петлюри, озброївши та підготувавши саме для цього. Таку версію вони висунули й намагалися обґрунтувати ще в 1926 році.

Професор Кульчицький, наприклад, пише: «Українці (маються на увазі діячі петлюрівської еміграції. – Авт.) постійно ставили собі питання, чому забито саме Петлюру, а не Денікіна, Волинця, Булак-Балаховича чи когось іншого з відомих погромників, які тоді постійно мешкали в Парижі? І відповідь для них очевидна. Система їхньої аргументації така: на відміну від них Петлюра очолював український національно-визвольний рух і саме цим був для ворога небезпечним. Більшовики постійно переслідували Петлюру, удавалися також до дипломатичного тиску, змусили його виїхати з Польщі».

Останній аргумент, наведений професором, відповідає дійсності. Вислання Петлюри, роззброєння решти його армії на території Польщі, припинення терористичних нападів петлюрівців через кордон справді активно домагався здійснити дипломатичним шляхом тодішній голова Раднаркому України Християн Раковський. Згідно з мирним договором між Україною й Польщею 1921 p., український повпред у Варшаві вимагав від польського уряду негайно інтернувати та роззброїти частини петлюрівської армії, а також заборонити будь-яке пересування петлюрівців через кордон. Хоча петлюрівців активно використовували у своїх цілях польські спецслужби, усе ж таки, не бажаючи відкритого конфлікту з Москвою, Варшава змушена була обмежити діяльність Петлюри та його прихильників на своїй території.

Петлюра мав «певний престиж» у Польщі, Франції й інших країнах – продовжує Кульчицький і зазначає: «Його підтримували українці в екзилі й повстанці в Україні, які продовжували боротися з більшовиками в підпіллі, усе ще сподіваючись на поворот. Убивши Петлюру, ворог мав намір знищити український визвольний рух (про правдивість цієї інформації розповімо нижче. – Авт.). Убивство Петлюри було тільки першим із цілої низки політичних убивств українських національних провідників і йшло також за лінією постанови Комінтерну про політичні вбивства, яка була підписана 9 січня 1926 року (такої постанови взагалі не існує. – Авт.). Сам характер убивства дуже нагадує методи, застосовані більшовиками в їхній боротьбі з українським підпіллям в 1921–1926 pp. (методи зі знешкодження антирадянського підпілля аж ніяк не нагадували індивідуальний терор. – Авт.). Ще перед убивством Петлюри більшовики вдосконалили способи усунення отаманів, убиваючи їх (у переважній більшості випадків органи безпеки домагалися добровільної здачі або захоплення в полон отаманів, а не їх убивства. – Авт.) або знеславлюючи їхню честь. У разі такого загрозливого противника (про «загрозливість» колишнього головного отамана для радянської влади також нижче. – Авт.), яким був Петлюра, вони вживали обох заходів».

Тобто головним аргументом уважають підвищену небезпеку й загрозу з боку Петлюри для більшовицького уряду. І саме тому, твердять діаспорні історики, головний отаман став жертвою терористичного акту, саме тому його попередньо усунули з території Польщі, подалі від кордонів СРСР. Правда, залишається незрозумілим, чому чекісти не могли ліквідувати колишнього голову Директорії ще в Польщі, що була перенасичена радянською агентурою та іншими людьми, не пов'язаними з ВНК (ДПУ), наприклад, офіцерами-білогвардійцями, які б радо пішли на такий терористичний акт.

Опоненти не погоджуються з точкою зору Кульчицького, оскільки немає жодних серйозних свідчень, які б доводили, що Шварцбард мав організованих спільників у вбивстві. Понад те, абсурдно стверджувати, що Петлюра був більш небезпечним противником більшовиків, ніж, скажімо, білі генерали П. Врангель, О. Кутєпов, П. Шатилов, Ф. Абрамов, А. Драгомиров, А. Туркул, Б. Штейфон та інші, хто обстоював необхідність активної терористичної активності щодо СРСР, але ж вони тоді не стали жертвами замахів. Крім того, сам по собі цей аргумент більш ніж сумнівний хоча б тому, що, якби вбивство Петлюри організували чекісти, вони подбали б про те, щоб убивця не потрапив до рук французької поліції і щоб над ним не відбувся відкритий судовий процес, на якому могло стати відомо про причетність ОДПУ до розправи. Радянський Союз, який надзвичайно ревно дбав про свій міжнародний престиж, ніколи б не наважився у 1920-х pp. піти на такий безглуздий і небезпечний крок.

Так чи так, але ще під час попереднього слідства поліція наполегливо шукала «московський слід». І версію цю всіляко підтримувала та роздмухувала французька антикомуністична преса: їй дуже хотілося отримати сенсаційне викриття радянського посольства в Парижі, яке тоді очолював вищезгаданий Раковський. Останній у 1919–1924 pp., як голова уряду Радянської України, вів запеклу боротьбу з Петлюрою й уважався одним із