Читати книгу - "Потрапити в сад"

І був шалений світлий день, коли ми дерлися по крутих схилах яру, а потім сиділи під деревом, потім замовкли — і ти потягнувся, щоб мене обняти, і доторк твоїх вуст видався мені чужим. Я аж відсахнулася, наче то був перший наш поцілунок.

Чому тобі все стало байдуже за ті два роки, як ти міг зламатися? Я завжди вірила, що в тебе досить сили, аби дійти до мене. Коли ти не приїхав, як обіцяв, я перелякалась. Знайшла тебе вдома. Ти відчинив двері. На столі лежала моя фотокартка, книжки, подаровані мною. А ти сам, байдужий і незворушний, заспокоював мене різними обіцянками, наче малу дитину, щоб не заважала твоїй надуманій скорботі.

Поверталася вечірнім поїздом. У вагоні довго не вмикали світла. Я дивилась у вікно й думала, що ось настане та хвилина, коли поїзд, який їде в нікуди, зупиниться, і доведеться зійти, щоб не спізнитися туди, де ніхто мене не чекає. А тим людям, котрі їдуть разом зі мною чи в інших поїздах, здається, ніби на них чекають. Вони живуть цією ілюзією і тому існують у цьому страшному беззахисному світі...)

Був ще один день, коли всього забагато: і сонця, і вітру, і клопотів. Усього повно, а не знаєш, куди себе втулити.

Петро журився на лавці в студентському сквері. Тримав на колінах розгорнуту спортивну газету й дивився поперед себе. Навіть подоба усмішки не з’явилась на його лиці, коли маленька дівчинка біля його ніг намагалася спіймати ситого голуба. Петро хотів їсти. А не мав ні копійки. З гуртожитку його виганяли вже тиждень. Насамперед змусили вишарувати нефарбовану підлогу, а потім забрали постіль, поламане радіо, ключ. Але й це не допомогло: Петро мав запасний і спав на металевій сітці ліжка. Спав так щиро і безтурботно, що вранці комендантша не могла його добудитися. Відмикала двері і торсала сплюха за плечі. Петро ворушився на рипучому ложі, встеленому газетами, бурмотів: «Уже йду!» Просив комендантшу відвернутися або вийти, поки він одягнеться. Складав у велику торбу всю свою маєтність: зубну щітку, бритву й рушник. Виходив, ніби назовсім покидаючи стіни рідного гуртожитку, щоб вернутись увечері, коли комендантша піде додому. Вахтери його жаліли, не вимагали перепустки, однак нескінченно зловживати їхнім терпінням хлопець не міг.

Повертався він уже втомлений від цілоденного блукання містом й одразу лягав спати. Ще день-два, і по нього приїде мати. Петро кожного разу, коли йшов з гуртожитку, лишав їй записку. Якби було хоч трохи грошей, то поїхав би додому сам. Втім, навіть не це тримало його в місті, а якийсь дурний страх, ніби, сівши в автобус, він ніколи сюди не повернеться. Та й що робити місяць удома? Відсипатися, від’їдатися, дивитися кожного вечора телевізор... І потихеньку лаштуватися в дорогу.

Петро люто зібгав спортивну газету і вже збирався кинути її в урну, коли почув тоненький старечий голосок:

— Юначе, я бачу, вам ця газета не потрібна?

Петро підвів очі. Перед ним стояв дідок, такий мізерний, що його можна було б запхнути в кишеню, бо складався він із самих зморщок, наче проколота повітряна кулька. Мав на собі парусиновий плащ з гудзиками різної масті, який в доісторичні часи, певно, був білим, а також солом’яний капелюшок з вицвілою стрічкою і велетенські черевики.

Петро розправив газету і дав її старому з пробудженою голодом і бідуваннями останніх днів жалістю до вбогої старості.

— Спасибі, — сказав дідок. Дбайливо згорнув газету і вмостився поруч на лавці. Петро помітив маленькі руки, схожі на пташині лапки. Загалом старий нагадував покошланого горобця в черевиках.

Він посміхався. Всі вуличні дідки люблять посміхатися до себе, радіючи, що, окрім смерті, їм уже нічого ждати: ні доброго, ні лихого.

— Хочете лишитися в місті, юначе?

— Всі хочуть, — знизав плечима Петро.

— Направлення на роботу вже є?

— Угу.

Дідок засміявся, аж закашлявся:

— А додому їхати ой як не хочеться... Та й грошей нема на дорогу.

— Цікаво, звідки ви все знаєте?

— Гм... Можу навіть сказати, що у вас в кишенях: порожня пачка з-під сигарет, проколоті талончики, кілька мідяків і валідол. Еге?

— Яке це має значення, що у мене в кишенях!

— Якщо ви дременете зараз, то потім гірко пожалкуєте. Скільком я вже таким, як ви, допоміг, гай-гай! Вони, правда, не вітають мене ні з Новим роком, ні з днем народження, бо не знають моєї постійної адреси...

— У моїх батьків немає грошей, щоб заплатити вам за послуги, — буркнув Петро, хоч уже здогадувався, що дідові чхати на якісь там дві тисячі за прописку. — Та й не хочу вплутуватись у темні справи...

— «Темні справи»? — засичав змієм старий у парусиновому плащі. — Боже збав! «Темні справи»! Так сказати про чисту як сльоза справу мого життя!

— Вибачте, — розгубився Петро. — Мені, власне, нічого не треба. Я не хотів вас образити. Просто всі, то і я теж, тобто... — хлопець підвівсь, аби пошвидше чкурнути звідси.

— Сиди! Мою бездоганну репутацію ти, звісно, не заплямуєш, але «темні справи»! Може, ти хотів сказати — брудні? Взагалі, «темний» — це щось загадкове, заплутане... Але ти насмілився згадати за гроші! Хіба я схожий на жебрака чи хапугу?! — аж запінився дідок.

Петро раптом скипів. Далося взнаки собаче життя останніми днями:

— Послухайте, дідуню, перестаньте мені морочити голову. Допомоги мені вашої не треба! Я її не просив. І кричати на мене не варто...

Він рвучко звівся й відчув, що земля попливла під ногами. Хвильку постояв, доки не минуло запаморочення, і, не озираючись, подався з парку. На вулиці витрусив пігулку валідолу, поклав під язик.

Старий в парусиновому плащі тільки посміхнувся йому вслід. Потім начепив окуляри без скелець і