Читати книгу - "Фіолетові діти"

гігантською сережкою у вусі, потім по черзі всі з групи «відсутніх». Мовчки. Олена Геннадіївна, закінчивши розповідати і писати на дошці, поставила декілька питань. Дівчата з першої середньої парти підняли руки (мабуть, відмінниці). Всі інші були пасивні, як амеби. Відмінниці були помічені й радісно, по черзі, відторохкотіли відповіді.

— Well, well! — єхидно обвела очима амеб Олена Геннадіївна і запропонувала невеличку самостійну роботу. Та група, що біля дверей, незадоволено загула. Альона роздала картки із завданням, сіла за вчительський стіл. Діти біля дверей почали шарудіти книжками. Мої сусіди по «Камчатці» продовжували грати у «морський бій», ігноруючи і мене, і завдання. «Відсутні» мовчки, зосереджено якийсь час дивилися на Олену Геннадіївну, потім майже одразу заходилися писати. У мене почала боліти голова, я незадоволено глянула за вікно, де сіре небо розродилося рясним дощем, і подумала про тиск і геомагнітні бурі, які віщував телевізор напередодні. Минуло нудних п’ятнадцять хвилин, поки Альона не почала збирати картки з відповідями, і майже одразу продзеленчав рятівний дзвоник. Загалом не відбулося нічого особливого, пройшов звичайний урок. Тихий і мирний.

Але Альона так не вважала. Вона із зібраними картками підійшла, примостилася поруч і таємниче запитала:

— Ну що? Ти щось помітила?

— Та ні, все нормально…

— А голова болить?

— Болить, — усміхнулась я, — ця погода…

— Яка там погода, — перебила вона, — погода тут ні до чого! Це все вони…

— Хто — вони? — не зрозуміла її натяків.

— Зараз я покажу тобі щось цікаве, — продовжила Альона, перебираючи картки. І заходилася нашвидкуруч їх перевіряти.

— Quod erat demonstrandum[3],— згодом промуркотіла вона. — Я так і думала!

— Що? Що треба було довести? — зацікавилася я.

— Ось дивись, у всіх тих тихих недоумків, що сиділи біля вікна, — жодної помилки!

— Чому ж вони тоді недоумки? Мабуть, розумні діти.

— Та вони ж нічого не вчать! І на уроках не слухають! У них НЕ може бути таких результатів! Вони навіть не списують — я за ними стежу!

— Може, в них якась пам’ять особлива? — я зовсім не розумію, чому Альона така схвильована.

— Це не пам’ять. Я їм навмисне дала завдання, де треба думати і знати весь матеріал! Їм цього не читали минулого року. І вони не займаються додатково. Я перевіряла. Ось мої дівчата, яких я «натаскувала» все літо, — (це, мабуть, ті «відмінниці», здогадалася я), — і ті зробили помилки! І голова в тебе теж болить…

— До чого тут голова?

— Вони до мене залазять у голову і беруть там готові відповіді!

— Як це?

— В мене спочатку починає колоти у скронях, таке специфічне відчуття… — Альона притулила руки до голови і розгублено подивилася на мене, — а потім усе минає, зостається тільки головний біль до самого вечора. Збожеволіти можна! У тебе такого не було?

— Та ні… Це ж фантастика якась. Може, ти собі все надумала?

— Ну, звичайно, як я не подумала! Твоя голова їм не потрібна… — вела далі вона. — Але я їх виведу на чисту воду! Ти ще не знаєш, що вони зробили зі мною на класній годині!

— Не знаю — ти ж не розповідала.

— Я не хотіла нікому розповідати, бо незручно, — Альона трохи почервоніла. — Але слухай. На класну годину ми прийшли з Гюрзою. Вона познайомила мене з класом і пішла. Учні сприйняли мене майже прихильно. Ну, я так думала. Спочатку все було як годиться, я почала розповідати про моральність — мені завуч підкинула обов’язкову тему (навіть сама розписала на аркуші). Не встигла я добратися ще й до середини своєї проповіді, аж раптом… Я навіть не збагнула, що відбулося… Якийсь провал у пам’яті. Прокидаюся я з журналом під вухом замість подушки. Від дзвінка. Клас порожній. Ось так, Дариночко! Я хотіла тобі розповісти, та потім передумала. Раптом Гюрза довідається! Вона ж мене з’їсть за завалену педагогічну роботу! І всі вчителі будуть потішатися…

— Ну нічого собі! Учні в тебе й подаруночок! — всміхнулася я, уявляючи сплячу красуню в порожньому класі.

— Тобі смішно? — закліпала очима Альона. — Вони мене загіпнотизували…

— Та ну… Мабуть, підсипали снодійне в склянку з компотом у їдальні! Ти дивного смаку в їжі не відчувала? — спробувала повернути її до реального, логічно обґрунтованого світу.

— Не знаю, не пам’ятаю, — і собі всміхнулася вона. — Ти гадаєш, тут нема якихось паранормальних явищ?

— Гадаю, немає,— спробувала втішити її.

— Ти мене трохи заспокоїла, — зітхнула з полегшенням Альона, — але ж таки дивно… Головний біль…

— То в мене за твоєю версією його не повинно бути. З моєї голови, як не намагайся, нічого путнього з англійської не витягнеш…

Альона подивилася мені в очі й ледь-ледь усміхнулася:

— Дійсно не витягнеш…

4

За декілька днів Альона прийшла до мене з цілим стосом газет, із загадковим виглядом поклала їх до мене на стіл і сіла поряд. Це були специфічні видання, які я вважала жовтою пресою, що пише всіляку нісенітницю: «Нострадамус», «Нєвєроятноє», «Магія і містика» тощо.

На тій газеті, що була згори, передовиця здоровенними літерами волала:

СКНИЛІВСЬКА ТРАГЕДІЯ РОЗГАДАНА!!!

ГОЛОВНА БИТВА НЕ ЗА ГОРАМИ?

(ПРОБЛЕМА НОВОЇ РАСИ)

ДУЖЕ ДИВНІ ДІТОЧКИ…

— Почитай! — лаконічно запропонувала мені Альона.

— Ну гаразд… А що це?! — я з недовірою перегорнула декілька сторінок.

— Читай,