read-books.club » Сучасна проза » Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар 📚 - Українською

Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

182
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 74
Перейти на сторінку:

Та ж тінь, що пильно за ним стежила, залишалася нерухома і то тільки доти, доки маячив перед очима, а щойно від нього та хоругви залишилася сіра хмара порохів, тінь схитнулася й рівною дорогою, не криючись і не ховаючись та й не пришвидшуючи ходи (адже була важка від накопиченої темені), рушила вулицею і покрокувала у скерунку, лише їй відомому: може, вийшла за місто в ліс, а може, з міста й не виходила — все залежало від того, де мешкала відома всім баба Пуця, яка, як брехали люди, ніколи не була дитиною, і дівкою, і заміжнею, а все — бабою. А що ніколи не була молодшою, то й не старіла, принаймні найстарший у Черкасах дід Спиридон, якому було, як він вважав, сто і оден рік, про це казав як самовидець, а він був і дитиною, і юнаком, і чоловіком у зрілості та літах.

— То така баба, — казав, — що їй більш як сто і два — багато старша від мене. А ще вона така, що й чорт не вхватить, отож лучче її обійти.

Але тінь, що простувала дорогою, й не мала наміру її обходити, а може, завдяки таким, як вона, котрі постійно потребували заходити з бабою Пуцею в конфіденції, та й мала підстави залишатись у часі недіткнутою. Отож тінь переступила перелаза й побачила хатку, аж таку невеличку, що в неї не влізло б двоє людей, а в дворику малу копанку із цілком покритою ряскою водою, аж здавалося, що то зелений тічок. А на тому тічку стояла в личачках біла бабуся, бо все в ній було біле: і волосся, і кораблик на голові, й одежа, а її обув’я аж нітрохи у воді не мочилося.

— Що, вже поїхав? — спитала баба Пуця.

— Поїхав, щоб його чортяка вхопив, — сказала дівка-тінь.

— Не можеш угамувать кохання?

— Якщо це кохання, то щоб я сказилася, — сказала прибула таким зимним голосом, що її слова випливли з рота ніби покриті памороззю.

— Ага, ага! — проспівала баба Пуця. — Зайшла, любонько, вже в тяж? Той такий, що йому довго не треба.

— Хай його кінь скине, а другий потолочить! — сказала прибула.

— То не привороту хочеш? — здивовано спитала бабця. — Але нє, я не вбиваю, тілько привертаю, отож коли тобі цього треба, то поговоримо, а коли намислила біду на мою голову, йди шукай іншої, бо я добра, а добра морозом не диха.

І вона скромненько понурилася, ніби й засоромилася трошки, але одним оком, бо друге дивилося хитренько.

— А коли добре заплачу? — понуро спитала тінь. — Маю чим і не поскуплюся.

Бабця при цьому стала схожа на жабку, навіть так само очі вирячила й губи розтягла.

— Бачиш, золотце, — сказала тонко. — Коли б я когось загнала до Аверну й коли б доручила те Оркові, то люди, а вони, сама знаєш, чорнороті, мене б обплескали, як обплескують болотом лярву і злочинницю. Тоді б мене кат узяв би на дибу і почав би виривати з мене, як із комарика бідного, ручки й ніжки, а вони мені й так болять, — тужливо проячала бабця. — А ще б розбив мені крижі, а вони й так мені ломлять, що спасу нема. Нє, тут Орк не поможе.

— А що це за Орк? — спитала понуро дівка-тінь.

— А це такий капосник, хай на нього кат, не на мене.

— А ще якесь слово сказали…

— Аверн? Ну, це такий ставочок, як мій. Тільки мій зелений, з рясочкою, а той зі смолою. Мій ніби тічок, а від того й дим валить.

— Я вас не викажу! — твердо сказала прийда.

— Еге ж, не викажеш, — скрушно зітхнула баба Пуця. — Але ті чорнороті людиська і без твого виказу довідаються. А знаєш чому? Бо вони, як пси і сучки, вітер нюшать. А слова у вітрі залишаються, він їх і несе, як порохú. А пси і сучки з того вітру їх і вибирають і на свої язики кладуть, на них вони й печуться, як млинці на пательні. О, я це знаю! Отож коли хочеш привороту, допоможу, а звести зі світу… Ні, ні!.. Тоді мене, Боже збав, спалять чи за шийку почеплять, а в мене горлечко слабке, все мені болить, чуєш, як тоненько балакаю.

І вона скорботно схилила набік голівку.

— Гаразд! Тоді прикличте мені його! Прикличте, бо вмру! — останнє речення дівка-тінь не проказала, а прорепетувала.

— Дай дуката, — любенько сказала баба Пуця, — й прикличу, бо вони всі, курвалі оті, на дуката йдуть, як риба на приманку. А ще трошки додаси, то побачиш, яка сила в моїх чарах, хо-хо-хо! Трохи її є! Це коли б він, обіясник, бившись із татарвою, потрапив у Тартар, то й звідти його виведу.

— Що це за Тартар? — не збагнула дівка. — Це Крим так звуть?

— Та нє, не Крим, — терпляче пояснила баба Пуця. — А щось, як запалена піч. І вогонь мені його видасть, і повітря, і вода, і земелька свята — всі видадуть, ще й раді будуть. Але ти не поспішай, серденько. Почекай, поки народиться Діяна.

— Яка ще Діяна?

— Все в мене випитуєш, — блимнула баба Пуця. — Інакше її звуть Дзіванна-панна, і не твоїй, вибач, дурненькій голівці про це знать. Тож мовчи і диш!

І баба Пуця вибрела з копанки, не сколихнувши ряски, і підійшла до літньої печі, де стояли всілякі горщики, і почала там поратися. І поралася доти, доки минув день і з’явився місяць; тоді баба почала помаленьку змішувати з просом усяке зілля, докидаючи туди потрошки й трути, скільки хотіла й знала, і це чинила, ніби смачну кашу чи пирога їла, — любенько.

Прискіпливий читач (хай і на кшталт пані Ж. Смикальської) у цьому місці може сказати, що автор скрипту зажив методологічної помилки, хоч таке часто трапляється в

1 2 3 4 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"