Читати книгу - "Загнуздані хмари"

Але безшумні двері сховали вже веселу тьотю, і до кімнати, тримаючи в руках красивий піднос, увійшов хлопчик.

— Хочеш шоколаду? — ввічливо запропонував він. — А може, бутербродів?.. Ти так довго спала. Тільки, будь ласка, більше не дощи: дощити — це наша справа.

Він був тепер без шолома, і густе жорсткувате чорне волосся стирчало на голові їжачком. Білий робочий комбінезон з якоїсь блискучої тканини охоплював міцне маленьке тіло.

Галинка розглядала хлопчика спідлоба, не знаючи, як поставитись до його насмішкуватого тону.

Хлопчик поставив усе на столику і взявся господарювати. Бутерброди з шинкою та чорною ікрою і пухкі бісквіти були красиво вкладені колом, а пахучий шоколад у майстерно різьбленій чашці опинився зовсім близько біля Галинки.

— Ми тільки вчора прилетіли на призначене місце стоянки, — продовжував хлопчик, — і ще не зовсім влаштувалися з харчуванням. У нас поки немає кухаря для нашої автоматичної кухні. І сьогодні в нас є тільки смачні консервовані речі.

Наливши шоколаду і собі, хлопчик відсунувся до вікна і раптом уважно подивився на нього.

— Бач, ми вже потроху йдемо на зниження, — спокійно зауважив він.

— Як?.. — аж підскочила від здивування Галинка. — Хіба ми…

— Ми в повітрі, — відповів хлопчик. — Хіба тобі Рая не сказала, що ти на літаючій станції дощування?

Галинка ще раз оглянула затишну кімнатку, канапку, стіл з якимись приладами й квітами і… знову не повірила.

— Ти… жартуєш! — ображено вказала вона.

— От маєш, — засміявся хлопчик. — Ти страшенно недовірлива людина. Ми з тобою на дирижаблі-гелікостаті,[1] і це так само вірно, як те, що мене звуть Мак Горний і це моя кімната.

— Але все це дуже дивно, — скромно заперечила Галинка. — Дід, правда, мені казав, що десь будують таку станцію, та я ніяк не думала, що вона буде літаюча.

— То колись давно проектували станцію у вигляді башти, а потім вирішили, що повітряний корабель — це краще, — пояснив Мак. Він окинув поглядом кімнатку і гордо додав: — З завтрашнього дня ми робитимемо дощі!.. Для нас немає посух!

Галинка завмерла від зацікавлення. Пахучий шоколад застигав у чашці з майстерним різьбленням.

— Ну, який же я неввічливий, — заметушився Мак. — Ти нічого не їси і не п'єш. Я навіть не запитав, як тебе звуть. Галинка?.. Так от що, Галинко, ти їж, а потім я тобі покажу нашу станцію.

Галинка вмостилася на канапці зручніше і почала їсти, щосили намагаючись показати, що вона в повітрі почуває себе так само спокійно, як і на твердій землі.

— А де моя Дженні? — раптом пригадала вона.

— Дженні у татка! — засміявся Мак. — Черепаха йому дуже сподобалась, і він забрав її до свого кабінету. Ти ж була така безпорадна, як лялька, доки Рая не дала тобі своїх ліків. До речі, вона вчилася в медінституті, а вже потім перейшла до фізико-технічного. Тоді вона й захопилася нашим штучним дощем. Це ж надзвичайно цікава річ. Але, можливо, ти не дуже розумієшся на цьому. Скажи правду, ти знаєш, наприклад, що таке дощ?

— Дощ — це дощ, — сказала ніяково Галинка і сама засміялася з своєї відповіді.

— Ну, так я тобі розповім про звичайний дощ, — сказав Мак. — А то ти нічого не добереш у нашій роботі. Знаєш, вчені, щоб створити штучний дощ, так і зробили: дослідили, як відбувається звичайний дощ.

Над вершиною однієї з Кавказьких гір сходив місяць. М'які промені його обливали сади й виноградники, срібним ручаєм падали на стрункі кипариси і обплутані виткими рослинами дуби. Тепле повітря було насичене сумішшю пахощів півдня: лимонного листя, хвої і близького моря. Прозорий дзвін стояв у повітрі. То безупинно співали цикади.

На вершині гори дрімав самітний двоповерховий будинок. Стуленими очима темніли вікна, тільки на фасаді першого поверху блимали вогні. Звивисті доріжки вели до будівель, приладів, павільйонів… На високих стовпах тремтіли дроти. На галявинці високо вгору підносився сітчастий електрод — антена. Край сітки був обірваний, і кінці звислих дротів губились у вогкій траві.

Місяць гуляв по шматках металу, розкиданих у траві, по склі павільйону, подібного до оранжереї. У розбите віконце влізла ящірка. Вона забігала там серед металевих приладів, що мали форму круглих балонів, влізла на горбату спину прожектора. Посередині павільйону стояла чотирикутна скляна камера, з неї звисали обірвані проводи. Долі валялись якісь трубки. Скрізь був порох, руїни — сліди якоїсь великої роботи.

Хтось високий, сутулий вийшов на прогулянку. Він пройшов з алеї на галявинку, і місяць обмацав його постать. Це був старий сивий чоловік у чорному старомодному костюмі, його обличчя було бліде і виснажене, а очі сповнені якоюсь великою турботою. Куточки уст розпливлись в кривій жовчній гримасі. Підносячи до губів цигарку, нервово тремтіла рука. Кисть цієї руки скалічена — на ній не було двох останніх пальців.

Щось біле й пухнасте покотилося вслід за дідуганом. Це велика ангорська кішка з довгою шерстю і пишним хвостом. Вона супроводила його всюди, як вимуштруваний пес. Сьогодні, як і вчора, як і багато весняних вечорів, цей високий чоловік прогулювався серед руїн. Він задумливо подивився на пошкоджену антену, на рештки якихось споруд. Потім одімкнув павільйон і сів перед камерою, вдивляючись оком електричного ліхтарика в химерні обриси приладів. Так він завмер на хвилину, ніби намагався щось зрозуміти, а пухнаста кицька почала полювати на ящірку, що заховалась у зіпсованім акумуляторі.

Але чоловік, очевидно, не знайшов