Читати книгу - "Дисертація лейтенанта Шпильового"

Я сказав йому:

— Директор цього музею — страшенний нехлюй. Хіба можна довірений тобі заклад перетворювати на сарай?

Чоловік зсунув бриля на потилицю. Знову підійшла касирка-контролерка і, звертаючись до мого співрозмовника, сказала:

— Товаришу директор, вас кличуть до телефону.

Галинка розсміялась:

— Я накину тобі п’ять балів за критику «незважаючи на особи».

Ми ввійшли до третього залу, і я одразу побачив те, що шукав. Праворуч від нас висів стенд, на якому великими літерами було написано: «Подвиг нашого земляка Матвія Петрищева».

— Поздоровляю! — сказала Галинка. — Підготовка до знаменитої лекції наближається до завершення.

Але ще здалеку ми побачили, що на стенді нічого нема. Висіла дошка, обтягнута кумачем, над нею — великий заголовок, а експонатів, які б розповідали про подвиг, не було. Правда, на кумачі темніли плями, які свідчили про те, що колись тут були фотографії чи документи.

Поминувши голий стенд і кількох екскурсантів, я і Галинка уважно оглянули інші експонати. Вони розповідали про різні періоди історії міста. Ми дізналися, що на місці Волногорська колись було печерне поселення.

Галинка зітхала:

— Подумати тільки: печери! Боротьба за вогонь! Романтика. Таке могло бути тільки на півдні. Десь біля екватора.

Печерне місто мене зовсім не цікавило. Мені потрібен був Петрищев. Я покликав контролерку. Вона короткозоро мружила очі і здивовано дивилася на стенд.

— Що за знак? Тільки вчора тут була фотографія і опис подвигу. Нічого не розумію, — розвела жінка руками.

Я пішов до директора. Він вислухав мене і, неквапливо підвівшись з-за столу, пройшов у третій зал.

Тут уже йшло «слідство». Контролерка допитувала хлопчину:

— Ти зірвав фотографію?

— Ні, — відповів той, — я стояв коло пугача в другому залі.

Директор уважно оглянув порожній стенд. Поторкав пальцем кумач, витяг з кишені хусточку, витер нею пил і суворо запитав:

— Куди зникли експонати?

Жінка знизала плечима.

— Тільки вчора тітка Феня тут прибирала. Вони були на місці.

Директор наказав:

— Займіться розшуком документів. Доповісте про це завтра.

— Може, у вас є копії? — спитав я.

Директор глянув на мене і, не удостоївши відповіддю, велично виплив із залу. Працівниці музею стало незручно, і вона сказала мені неголосно:

— Завітайте днів через два… Правда, я працюю в музеї лише тиждень, але постараюсь допомогти вам.

Ми з Галинкою ще трохи побули в музеї і вийшли на вулицю. Вечоріло. Густі, прохолодні тіні уже впали на розігріту за день землю.

На автобусній зупинці стояв натовп. Худорлявий чоловік у пильнику і сірому капелюсі бурчав:

— Ніколи нема порядку. То ідуть один за-одним, то доводиться чекати годину.

— Давно нема автобуса? — спитала Галинка.

— Я ж сказав, — понуро відповів чоловік, — усі стоять на кінцевій зупинці. Ніч на носі, а вони обід влаштували.

Тільки й чуєш завжди, що «саме обідня перерва».

— А далеко до кінцевої зупинки? — не втерпів я.

— Пройдіть за ріг, а там два квартали.

— Гайда на кінцеву, — запропонував я Галинці. — У мене ходячий настрій, не можу стояти на місці.

Галинка глянула на мене, і я помітив у її очах співчуття. Та все ж вона не втрималась:

— Якщо не можеш стояти, то пробіжи до зупинки і почекаєш мене там.

Ми йшли мовчки.

На невеликому п’ятачку кінцевої зупинки справді ску-пчились автобуси. Чоловіки й жінки ходили поміж ними і питали одне одного:

— Який піде?

Ми теж спитали. Нарешті до натовпу вийшов чорнявий нестарий чолов’яга в темно-синьому прогумованому плащі і оголосив:

— Товариші, сідайте в цей. Він піде перший.

Всі попрямували до вказаної машини. Незабаром з диспетчерської будки вибіг парубок. Це був шофер.

— Квитки взяли? — звернувся він весело до пасажирів.

Почулися невдоволені голоси:

— Скільки можна чекати? Скаржитися будемо…

— Громадяни, бережіть здоров’я! — хвацько порадив шофер. — Зараз будемо на місці.

Він увімкнув мотор, і машина рушила. Ми з Галинкою заговорили про відпустку.

Справа в тому, що у неї в інституті канікули вже почалися, а моя відпустка, згідно з корабельним графіком, мала бути за кілька днів. Ми давно вирішили відпочити де-небудь у горах або на безлюдному березі моря, далі від гомінких міст і сіл. Мріяли про те, як будемо відпочивати на свіжому повітрі: пекти на багатті картоплю, варити юшку. Як, прокидаючись ранком, будемо слухати спів птахів і спостерігатимемо на глянцевому листі ранкову росу. І от Галинка сказала, що зустріла знайомих, які мають автомашину і збираються днів через двадцять у подорож.

— Ці знайомі, — додала Г алинка, — запрошують нас поїхати разом.

— Проведу бесіду про Петрищева, — мовив я, — і гайнемо.

Галинка ледь-ледь усміхнулася. В цей час в автобусі засперечались. Огрядна жінка з великим кошиком квітів увійшла через передню площадку. Хтось поцікавився:

— Ви хіба з дитиною?

— У мене речі! — войовниче відповіла жінка і швидко оглянулась, готова вступити в перепалку.

Старий, що сидів попереду нас, зітхнув:

— Чим тільки не спекулюють… Навіть квітами.

— Ти б помовчав! — вибухнула жінка. — Бач, розсівся!..

Дорога пішла під уклон. Шофер жваво крутив баранку. Через скло кабіни я бачив, як вій спритно переводив важелі. Потім щось трапилось. Я помітив, як шофер почав хапатися то за одну, то за другу рукоятку.

— Я кожну квіточку, як мале дитя, своїми руками викохала! — не втихала жінка з квітами.

Її ніхто не слухав. Усі дивились у вікио, бо швидкість була незвичайна. Раптом розлігся тріск і скрегіт, і автобус помчав ще швидше. Стало зовсім тихо і якось