Читати книгу - "Дисертація лейтенанта Шпильового"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я сказав йому:
— Директор цього музею — страшенний нехлюй. Хіба можна довірений тобі заклад перетворювати на сарай?
Чоловік зсунув бриля на потилицю. Знову підійшла касирка-контролерка і, звертаючись до мого співрозмовника, сказала:
— Товаришу директор, вас кличуть до телефону.
Галинка розсміялась:
— Я накину тобі п’ять балів за критику «незважаючи на особи».
Ми ввійшли до третього залу, і я одразу побачив те, що шукав. Праворуч від нас висів стенд, на якому великими літерами було написано: «Подвиг нашого земляка Матвія Петрищева».
— Поздоровляю! — сказала Галинка. — Підготовка до знаменитої лекції наближається до завершення.
Але ще здалеку ми побачили, що на стенді нічого нема. Висіла дошка, обтягнута кумачем, над нею — великий заголовок, а експонатів, які б розповідали про подвиг, не було. Правда, на кумачі темніли плями, які свідчили про те, що колись тут були фотографії чи документи.
Поминувши голий стенд і кількох екскурсантів, я і Галинка уважно оглянули інші експонати. Вони розповідали про різні періоди історії міста. Ми дізналися, що на місці Волногорська колись було печерне поселення.
Галинка зітхала:
— Подумати тільки: печери! Боротьба за вогонь! Романтика. Таке могло бути тільки на півдні. Десь біля екватора.
Печерне місто мене зовсім не цікавило. Мені потрібен був Петрищев. Я покликав контролерку. Вона короткозоро мружила очі і здивовано дивилася на стенд.
— Що за знак? Тільки вчора тут була фотографія і опис подвигу. Нічого не розумію, — розвела жінка руками.
Я пішов до директора. Він вислухав мене і, неквапливо підвівшись з-за столу, пройшов у третій зал.
Тут уже йшло «слідство». Контролерка допитувала хлопчину:
— Ти зірвав фотографію?
— Ні, — відповів той, — я стояв коло пугача в другому залі.
Директор уважно оглянув порожній стенд. Поторкав пальцем кумач, витяг з кишені хусточку, витер нею пил і суворо запитав:
— Куди зникли експонати?
Жінка знизала плечима.
— Тільки вчора тітка Феня тут прибирала. Вони були на місці.
Директор наказав:
— Займіться розшуком документів. Доповісте про це завтра.
— Може, у вас є копії? — спитав я.
Директор глянув на мене і, не удостоївши відповіддю, велично виплив із залу. Працівниці музею стало незручно, і вона сказала мені неголосно:
— Завітайте днів через два… Правда, я працюю в музеї лише тиждень, але постараюсь допомогти вам.
Ми з Галинкою ще трохи побули в музеї і вийшли на вулицю. Вечоріло. Густі, прохолодні тіні уже впали на розігріту за день землю.
На автобусній зупинці стояв натовп. Худорлявий чоловік у пильнику і сірому капелюсі бурчав:
— Ніколи нема порядку. То ідуть один за-одним, то доводиться чекати годину.
— Давно нема автобуса? — спитала Галинка.
— Я ж сказав, — понуро відповів чоловік, — усі стоять на кінцевій зупинці. Ніч на носі, а вони обід влаштували.
Тільки й чуєш завжди, що «саме обідня перерва».
— А далеко до кінцевої зупинки? — не втерпів я.
— Пройдіть за ріг, а там два квартали.
— Гайда на кінцеву, — запропонував я Галинці. — У мене ходячий настрій, не можу стояти на місці.
Галинка глянула на мене, і я помітив у її очах співчуття. Та все ж вона не втрималась:
— Якщо не можеш стояти, то пробіжи до зупинки і почекаєш мене там.
Ми йшли мовчки.
На невеликому п’ятачку кінцевої зупинки справді ску-пчились автобуси. Чоловіки й жінки ходили поміж ними і питали одне одного:
— Який піде?
Ми теж спитали. Нарешті до натовпу вийшов чорнявий нестарий чолов’яга в темно-синьому прогумованому плащі і оголосив:
— Товариші, сідайте в цей. Він піде перший.
Всі попрямували до вказаної машини. Незабаром з диспетчерської будки вибіг парубок. Це був шофер.
— Квитки взяли? — звернувся він весело до пасажирів.
Почулися невдоволені голоси:
— Скільки можна чекати? Скаржитися будемо…
— Громадяни, бережіть здоров’я! — хвацько порадив шофер. — Зараз будемо на місці.
Він увімкнув мотор, і машина рушила. Ми з Галинкою заговорили про відпустку.
Справа в тому, що у неї в інституті канікули вже почалися, а моя відпустка, згідно з корабельним графіком, мала бути за кілька днів. Ми давно вирішили відпочити де-небудь у горах або на безлюдному березі моря, далі від гомінких міст і сіл. Мріяли про те, як будемо відпочивати на свіжому повітрі: пекти на багатті картоплю, варити юшку. Як, прокидаючись ранком, будемо слухати спів птахів і спостерігатимемо на глянцевому листі ранкову росу. І от Галинка сказала, що зустріла знайомих, які мають автомашину і збираються днів через двадцять у подорож.
— Ці знайомі, — додала Г алинка, — запрошують нас поїхати разом.
— Проведу бесіду про Петрищева, — мовив я, — і гайнемо.
Галинка ледь-ледь усміхнулася. В цей час в автобусі засперечались. Огрядна жінка з великим кошиком квітів увійшла через передню площадку. Хтось поцікавився:
— Ви хіба з дитиною?
— У мене речі! — войовниче відповіла жінка і швидко оглянулась, готова вступити в перепалку.
Старий, що сидів попереду нас, зітхнув:
— Чим тільки не спекулюють… Навіть квітами.
— Ти б помовчав! — вибухнула жінка. — Бач, розсівся!..
Дорога пішла під уклон. Шофер жваво крутив баранку. Через скло кабіни я бачив, як вій спритно переводив важелі. Потім щось трапилось. Я помітив, як шофер почав хапатися то за одну, то за другу рукоятку.
— Я кожну квіточку, як мале дитя, своїми руками викохала! — не втихала жінка з квітами.
Її ніхто не слухав. Усі дивились у вікио, бо швидкість була незвичайна. Раптом розлігся тріск і скрегіт, і автобус помчав ще швидше. Стало зовсім тихо і якось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дисертація лейтенанта Шпильового», після закриття браузера.