Читати книгу - "Життя, якого не було"

— Я не сміятимуся. Я взагалі рідко сміюся.

— Знаєш, Женев’єво…

— Знаю.

— Ти все-таки смієшся. А я справді хотів би знати: чим закінчиться сьогоднішня зустріч? Вранці ми розійдемося в різні боки? Я отримаю гроші від батька і запрошу тебе в дорогий ресторан? Через місяць ми зареєструємо наш шлюб, а за рік матимемо маленьку істоту в пелюшках? Ти будеш сварливою дружиною? ласкавою? байдужою? ти не будеш дружиною?

— Навіщо тобі це? Тим паче зараз, коли ми лежимо з тобою в одному ліжку, і майбутнє туманне?

— Ненавиджу туман. Колись психолог записав у моїй картці: «ситуативний екстраверт, сангвінік з високим рівнем екстраверсії». Я досі погано розумію, що він хотів сказати.

— Я теж.

— Я запитав у нього, що означає «сангвінік». Він сказав, що якщо двома словами, то це такий тип темпераменту. Я попросив сказати одним словом, бо два — то для мене забагато. Він говорив довго, набагато довше, ніж спочатку, та мені з того мало що запам’яталося. Він сказав: сангвінік не вміє починати справи, зате вміє закінчувати. Мовляв, мені й подібним до мене набагато цікавіше завершення, ніж початок, нам простіше підбивати підсумки, ніж мучитися невизначеністю. Я запам’ятав його слова, бо він правий, цей психолог з вічно вогкими руками. Мені важко жити сьогодні, я хочу жити вчора.

— Чому не завтра?

— Це ще гірше, ніж сьогодні. Ще далі, ще туманніше. Ненавиджу туман… втім, я вже казав. В університеті я завжди мучився: чи складу залік? чи посміхнеться професор? як посміхнеться — зловтішно або приязно?! Я люблю гороскопи; я люблю вчорашні гороскопи, бо тоді можна відразу порівняти: що збулося, а що — ні. Ти вважаєш, я хворий?

— Ні. Ти здоровий.

— Моє життя — чим воно закінчиться? Я багато чого почав, але не можу продовжити, позбавлений можливості дізнатися заздалегідь: перемога або поразка? Думаю, мені набагато легше було б прожити це життя вдруге, будучи попередженим заздалегідь і, відтак, готовим до всього. Тоді я не радів би перемогам і не сумував би від поразок, приймаючи їх як визначене і неминуче. Попереджений — отже, озброєний. Мені важко жити навмання, Женев’єво.

— Так, тобі важко жити навмання, Альбере. Тобі важко жити. Йди до мене.

— Добре.

І коли він розчинився в її нескінченній ніжності, відкинувши життя, немов зім’яту ковдру, йому чомусь примарився бездарний мандрівний художник, жах в пронизливих його очах, і ще — рване шмаття паперу кольору трауру.

Потім була темрява і спокій.

Так іноді буває у вас, і ніколи — у мене.

…він стояв перед високим дзеркалом у різьбленій рамі. Впівоберта; по-пташиному косився на самого себе. Клятий художник чомусь пробрався навіть сюди, у сон — у дзеркалі відображався не юнак, а гожий старий з акуратно розчесаною бородою. Альбер підморгнув старому, і той у відповідь підморгнув йому. Погано вийшло, до того ж, усе враження псував шовковий бант у горошок, що його старий мав звичку пов’язувати на шиї. Такі банти носять збоченці з богеми. Такі…

Альбер відвернувся від дзеркала й огледів сам себе. Все як завжди, нічого особливого; нічого визначного, але це можна пробачити, якщо дуже постаратися. Старий у дзеркалі теж оглядав себе, скептично скривившись, і виглядав задзеркальний бородань при цьому вкрай безглуздо.

Пирхнувши, Альбер відійшов убік і взяв із тумбочки срібний свічник. Юна танцівниця здійняла руки, і вся її гола фігурка випромінює захоплення. Довкола чаші, яку танцівниця тримала в руках, і яка призначалася для свічки, вився напис.

Дрібний-дрібний.

Альбер примружився.

«Дорогому метру від вдячних учнів».

«Знай наших…» — переможно посміхнувся старий в дзеркалі. Не відповівши, Альбер поставив свічник на місце й підійшов до вікна. Там, по той бік скла, виднілося море: синя гладінь і біла яхта біля притики. Все як і належить уві сні. Навіть назва яхти: «Женев’єва». Все як належить. Якийсь час він дивився, як над щоглами кружляють незмінні чайки, та потім йому це набридло.

Він сів на диван — шкіряний, з великими подушками замість билець — і замислився ні про що.

Навпроти майже всю стіну займали книжкові полиці. Увагу Альбера привернула третя зверху; власне, уваги варта була не сама полиця, а одноманітні жовто-коричневі обкладинки від краю до краю. Збірка творів, і на кожному золотої в’яззю: «А. Гранвіль». Напис йому сподобався. Він був стильним; він надавала упевненості.

Про такі написи варто мріяти.

Піднявши очі й трохи повернувши голову, він побачив над диваном килим, а на килимі — меч. Полірованої сталі, без піхов. На мечах Альбер не знався, проте це не мало жодного значення, бо вздовж клинка тяглося гравіювання:

«Серу Альберу, лауреату всесвітньої премії Хост-Пельтца».

Гравіювання облагороджувало клинок, хай він навіть був дешевеньким виробом, яких багато у крамницях середньої руки.

Альбер встав, знову підійшов до вікна і побачив, що на яхті підняли вітрила.

— Значить, так? — запитав він у моря, яхти, книг на полиці і меча на стіні.

— Значить, так, — відповіли меч на стіні, книги на полиці, море та яхта, і ще гожий старий у дзеркалі, який миттю раніше відійшов до вікна і втупився у простір.

«Значить, так…» — відповів хтось із неймовірно зеленими очі.

Ув останньому Альбер був упевнений.

Розуміння було крижаним і гострим, ніби ніж під лопаткою; і відчужено-ласкавим, як зелений погляд, і ще безнадійним, немов бажання прокинутися.

— І що тепер? — запитав він, цього разу сам у себе.

Після чого, не дочекавшись відповіді, повернувся до дзеркала і довго спостерігав, як старий біля вікна шарпає бант в горошок, намагаючись зірвати прикрасу, що стала зашморгом, як наливається морською синню обличчя, обрамлене акуратно розчесаною бородою, і як огрядне тіло сповзає на паркет.

Коли старий помер, Альбер ще дивився в дзеркало.