Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— А так! Як усе трапляється. Трах-бах — і все. Був чоловік — і нема.

— Хоч перед тим хворів, чи як?

— Хворів?! Він усе життя хворів. Але працював. Ну і допрацювався до ручки-кришки. Ходім та вип'ємо от, поки є така можливість.

У старому, як і палац, поштукатуреному знадвору флігелібудинку за поріділими в садку кущами бузку, серез яких соковито й свіжо жевріла всіяна кетягами горобина, чувся приглушений гомін багатьох людей, із якого можна було зрозуміти, що найважливіше і останнє тут уже відбулося. Тривали поминки. Низькі вікна приземкуватого флігеля були навстіж розчинені, з-за фіранки виднілася чиясь спина в білій нейлоновій сорочці та лляна копичка високої жіночої зачіски. Біля ганку стояли й курили двоє неголених, у робочому одязі чоловіків. Вони стримано говорили про щось, потім змовкли, взяли у нас ящик і понесли його в хату. Ми пішли за ними через коридор.

У невеликій кімнаті, з якої винесли все, що можна винести, стояли зсунуті впритул столи з рештками напоїв і закусок. Два десятки розпашілих людей, що сиділи за ними, займалися хто чим, а найбільше розмовами, куривом — сигаретний дим виткими кудлами тягся до вікон. Було видно, що вечеря триває не першу годину, і я зрозумів, що прибув на шапкобрання, не інакше. Знав би — не їхав. Така запізніла поява на поминках — гірша за відсутність і легко може бути витлумачена не на мою користь. Але ж не братися за шапку, коли вже приїхав.

— Сідайте, отут є місце, — просто запросила лагідна з вигляду жінка у темній косинці, не питаючи, хто я і чого прийшов: мабуть, такий прихід сюди вважався тепер звичайним. Я слухняно сів на низькувату табуретку до високого столу, намагаючись якнайменше привертати до себе увагу. Але поруч хтось уже повертав до мене своє набрякле, немолоде, змокріле від поту обличчя.

— Спізнився? — просто запитав чоловік. — Що ж… Нема більше нашого Павлика. І вже не буде. Вип'ємо, товаришу.

Він сунув мені в руки недопиту, зі слідами чиїхось пальців склянку горілки, сам узяв зі столу іншу.

— Давай, брате. Щоб йому там пухом земля.

— Що ж, хай буде пухом.

Ми випили. Чиєюсь виделкою я наколов у тарілці шматочок солоного огірка, сусід неслухняними пальцями заходився вилущувати з пом'ятої пачки «Прими», мабуть, останню сигарету. Саме тоді лагідна жінка поставила на стіл кілька нових пляшок «Московської», яку ми принесли. Чоловічі руки стали рішуче розливати її в склянки.

— Тихо! Товариші, тихо, — крізь гомін почувся з переднього кутка не дуже тверезий голос. — Тут хочуть сказати.

— Ксьондзов, завідувач райвно, — густо дихнувши сигаретним димом, прогув над вухом сусіда. — Що він може сказати? Що він знає?

У віддаленім кінці столу підвівся ще молодий чоловік і звично, з начальницькою упевнейістю на серйозному, вольовому обличчі підняв склянку з горілкою.

— Тут уже говорили про нашого дорогого Павла Івановича. Хороший був комуніст, передовий учитель. Активний громадський працівник. І взагалі… Одне слово, жити б йому та жити.

— Жив би, коли б не війна, — докинув швидкий жіночий голос, мабуть, учительки в імпортному бежевому костюмі, що сиділа поруч із Ксьондзовим.

Промовець спинився, немов збитий з пантелику цією реплікою. Зважаючи на все, говорити йому було важко, незвично на таку тему, він натужно підбирав слова — може, просто не знаходив потрібних для такого випадку.

— Отож, коли б не війна, — зрештою погодився промовець. — Якби не розв'язана німецькими фашистами війна, що принесла нашому народу незліченні жертви. Тепер, через двадцять років після того, як заліковано рани війни, відновлено наше зруйноване війною господарство і радянський народ досяг видатних успіхів в усіх галузях народного господарства, а так само культури, науки й освіти і особливо великих успіхів у галузі…

— До чого тут успіхи! — раптом гримнуло біля мого вуха, і порожня пляшка на столі з брязкотом упала на тарілку з-під вінегрету. — До чого тут успіхи? Ми поховали людину!

Заврайвно недоброзичливо змовк, а всі за столами насторожилися, трохи злякано стали позирати на мого сусіда. Його вже немолоді очі на почервонілому і хворобливому спітнілому обличчі наливалися гнівом, великий, перевитий набряклими венами кулак загрозливо лежав на скатерті. Завідувач райвно статечно помовчав хвилину і спокійно, з гідністю сказав, наче школяреві:

— Товаришу Ткачук, ведіть себе пристойно.

— Тихо, тихо. Ну що ви! — заклопотано схилилася до мого сусіда молода жінка, яка сиділа біля нього з другого боку.

Але Ткачук зовсім не хотів сидіти тихо, він важко і незграбно підвівся за столом.

— Це вам треба пристойно. Що ви тут верзете про успіхи? Чому ви й словом не згадали Мороза Здається, починався скандал, і я почував себе не дуже приємно в такому сусідстві. Але тут я був людиною сторонньою і вважав, що не маю права втручатися: когось заспокоювати чи за когось заступатися. Проте завідувачу райвно, здається, не можна було відмовити у належній витримці.

— Мороз тут ні при чім, — зі спокійною твердістю перепинив заврайвно випад мого сусіда.

— Дуже навіть при чім! — майже крикнув сусід. — Це Морозові треба дякувати за Миклашевича.

— Миклашевич — інша справа, — резюмував заврайвно і повернувся до всіх: — Так вип'ємо, товариші, за його пам'ять. Хай служить його життя для нас прикладом.

За столом почалося звичайне після тосту пожвавлення, забрязкотіли чарки і склянки, сюди-туди заходили руки. Один лише похмурий Ткачук демонстративно відсунув