Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

Отже, лежав той аркуш, колись білий, тепер жовтий, недовершений, попри довгі місяці, квартали й роки, незаповнений, з вицвілим епіграфом, який повинен був благословити на зворушливі сцени, піднесені думки і прегарні описи природи. Здмухнувши пил варшавських фабрик з цього воскованого мертвяка моєї фантазії, читаю слова, котрі були життєвим гаслом старого польського магната з XIX сторіччя: «Якщо мені дозволяють інтереси Росії, то я охоче звертаюсь почуттями до первинної своєї вітчизни». Що я тоді мав на увазі? Може, хотів щоранку, натщесерце проголошувати це визнання своїм дітям? Чи мав намір розіслати його на святкових листівках до тодішніх магнатів науки, літератури, кіно? Чи намагався у цензора здобути ласки для прози, що померла, щойно народившися з анемічного натхнення?

Шиби у вікнах болісно брязнули. Звідкись із бічної вулиці вихопився істеричний сигнал міліційних машин. Я глянув на годинника, що його колись привіз для мене мій приятель Станіслав Д. З Радянського Союзу. Доходила восьма. Я знав, що це означає. Як і щоднини, у цей час містом гнали оточений зусібіч міліційними автомашинами броньований рефрижератор з харчовими продуктами для міністрів і партсекретарів. Кавалькада машин пронеслася повз мій будинок, розбризкуючи молочну калюжу по бруківці. Архаїчні молочарки, видобуті на цей день з якогось притулку для старих, затоптували недопалки в багнюці хідника, крадькома прощаючись.

Зненацька хтось подзвонив у мої двері. Я завмер коло вікна, не вірячи власним вухам. Був переконаний, що той пристрій — дзвінок — не функціонує вже багато років. Але вишуканий ксилофонний звук повторився настирливіше. Натягаючи на плечі старий халат, подарунок шваґра, Яна А., я сторожко рушив до дверей. Відчинив їх. На площадці сходів стояли Губерт і Рисьо, обидва у святкових костюмах, що пам’ятали ще середину погідних сімдесятих. Губерт тримав у правій руці ціпок, а в лівій — грізну на вигляд течку. Серце моє забилося швидше й не без підстави на те, бо обидва з’являлися в мене не частіше, як двічі на рік, і кожен візит означав радикальні зміни в моєму житті.

— Ми не занадто рано? — веселенько спитав Губерт.

Я добре знав оті їхні вдавані посмішки, за якими ховався удар, націлений в мене.

Я також невимушено всміхнувся, гостинно розчахнув двері й, коли вони церемонно заходили до передпокою, почав гарячково відгадувати мету їхніх відвідин. Завдяки їм я підписав десятки петицій, меморіалів і протестів, що роками адресувалися до нашого малослівного під цим кутом зору режиму. Кілька разів я втрачав роботу, багато разів мене нишком позбавляли громадянських прав, майже щодня я підлягав якомусь дрібному, прихованому цькуванню, про яке соромно навіть згадувати, але роки зробили своє — я геть утратив інтерес до життя. Отже, ми сердечно обіймалися, штовхаючись у тісному коридорі, все ще з тими посмішками старих друзяк, але я вже був добряче напружений і відчував, як пересохло мені в горлі.

Нарешті ми опинилися в моїй кімнаті і посідали в дерев’яні крісла, усі в ряд, наче в літаку, що мчить нас до незнаних і захоплюючих пригод.

— Добре виглядаєш, — мовив Губерт, кладучи біля себе оту зловісну теку.

— З тобою теж ніби все гаразд, — відповів я доброзичливо.

Якусь мить ми стримано придивлялись один до одного. Жилавими долонями Губерт спирався на ціпок. Осліпле око було нерухоме, друге він мружив, придивляючись до мене чи то приязно, чи іронічно. Колись, за давніх часів, він зазнав катувань, здається, від антикомуністичних підпільників, а може, й від слідчих офіцерів з Безпеки, й після того вже забутого всіма інциденту завше ходив з ціпком і слабував. Рисьо, якого я пам’ятаю ще ясноволосим ангеликом, тепер зробився розповнілим лисявим блондином, жерцем безсюжетних повістей, позбавлених розділових знаків та діалогів.

Ми незле виглядали як на старих шкарбунів, таки справді. Однак ця мовчазна пауза тривала трохи задовго і слід було уже щось сказати.

— Може, вип’єте по чарці?

— Чарка не зашкодить, — відповів Губерт. — А що маєш?

— Білу. Картопляну. З імпортованої картоплі.

— Тоді тим більше не слід відмовлятися, — Губертів голос був гучний, немов розрахований на більше приміщення, аніж моя захаращена кімната.

Коли я діставав із шафки пляшку з чарками, обидва стримано розглянулись по кімнаті. Забулькала рідина з імпортованої сировини, я присів на краєчку крісла. Цигарка натщесерце шкодить здоров’ю, однак сто грамів картоплянки — то взагалі смерть. Може, і на краще. Я підніс чарку.

— За успіхи.

— Дай Боже, — озвався нарешті Рисьо й умить спорожнив чарку.

За вікном стих на хвильку вітер, і тополі повернулися до нас своєю стиглою статечною зеленню. У будинку, як навмисне, була виняткова тиша, і мовчанка наша робилася все гучнішою. Проте я твердо вирішив не озиватись, змусити їх самих розкрити карти.

Губерт обережно відсунув чарку.

— Ти рідко виходиш з хати, — мовив він.

— Так. Осінь засмучує мене.

— Депресійка?

— Певно. Щось на зразок.

— Що-небудь пишеш?

— Саме розпочав.

Він придивлявся до мене якось недовірливо. Рисьо налив собі ще одну.

— І що це буде?

— Нічого особливого. Закортіло мені написати трохи дурниць про себе.

— Ти завше писав про себе.

— Напевно, маєш рацію. Але я хотів і про інших.

— Давно пора.

— Щоб забутися.

Усе це було схоже на іспит. І я почував себе як школяр. Але ж я все життя чувся школярем, щонайвище студентом.

— То що, Рисю, — раптом сказав Губерт. — Час, гадаю, перейти до діла.

Рисьо кивнув.

— Що-небудь підписати? — чемно вгадував я, позираючи на чорну теку.

— Ні, цього разу маємо іншу справу. Може, Рисю, ти почнеш?

— Говори ти, якщо вже почав, — квапливо кинув Рисьо.

Якесь дурнувате тепло розтікалося по мені. Я машинально потягнувся до