Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я змінився з вахти, але нікуди не пішов — лишився на палубі.
Підвезли ще кілька контейнерів з науковим обладнанням. Вивантажили. З баржі, пришвартованої до «Витязя», почали перекачувати воду.
Прийшов капітан — приніс суднову роль. До виходу в море, значить, лічені години.
У поспішливості, неминучій під час збирання, завжди чогось не врахуєш. Мов лихоманка, різні клопоти трясуть «Витязя». Дарма що роботи по горло, з берега на судно і з судна на берег шугають матроси. Прощаються хлопці.
— А тебе не стосується? — Боцман кидає сердитий погляд з-під кошлатих брів.
— Стосується, але скільки ж можна прощатися! Досить і одного разу, — відповідаю.
Він схвально киває головою:
— Правильно! — І додає:— Якщо за гриву не вдержався — за хвіст і поготів. «Чи не в кавалерії служив?» — вислухавши його приповідку, подумав я.
І от ми залишаємо берег. Знайоме почуття смутку, болю й жалю огортає душу. Про що ж бо думаєш? Може, як вперше вийшов у поле і ген в далину тебе повела в’юнка степова стежина. А може, інше згадав — як десь на Камчатці била сніговиця і ти не здався, переміг. Та вже пізніше, від рідної землі далеко, згадаєш цю мить останню: білі дерева… сопки над плесом…. хвоєю споєний вітер.
Загримів якір, зміїсто поповз у клюз його довгий ланцюг. Вода збурунилася за кормою.
Вечір застав нас у Японському морі.
ПЕРША ЗУПИНКА
Пливли ми два дні. Нарешті ліворуч, з імлистого серпанку, ніби гостроносі човни, виткнулися скелі.
То були японські береги.
Поминувши з десяток острівців-пуп’янків, петляючи між ними, мов серед степових курганів, ми зайшли в простору бухту — гавань Нагасакі.
З рейду, де заякорився «Витязь», вона здавалася широкою. Та, спустившись у шлюпку, щоб їхати на берег, побачили: бухта — глибока яма, оточена звідусіль горами.
Це тут американці скинули атомну бомбу…
Безжальний спомин з того далекого літа, мов гостре лезо, вразив у саме серце!
Фронт давно відкотився на захід. Відгули гармати. Над селом тиша. Але чого триво ж но вслухаються в неї матері? Раз у раз тиша вибухає грозою. Сьогодні й ми одержали звістку: вбито батька… Моторошна тиша. І тужить мати.
Ми, підлітки, косимо жито. Здригається грізно земля. Товариш, підірвавшись у жнив'яному степу на міні, помира є. А з серця мого виривається не по-дитячому серйозне — і перша пісня, й мій перший гнів: будь проклята війна!
Черемхою заквітло білопінною, Війна пройшла. Відгримали гармати. Та навіть місяць все здається міною, Яку сапер забув розмінувати. Лише тоді, коли косили жито ми, І друг загинув… І мені не спалося, Я зрозумів, що все живеє — житиме, Що міна та востаннє розірвалася.
Зарясніли сумні листи у наше село. Он і сусідці сповістили: син її загинув у Маньчжурії; Сергійків батько поліг на Курілах.
Степовики, ми знаємо ціну повоєнної тиші.
Перед очима розляглася панорама невідомого міста. Нагасакі… атомний вибух… смерть тисяч людей. Мов висічені з граніту, врослі в скелі тулилися біля підніжжя гір один до одного будиночки, утворюючи суцільний, розірваний де-не-де синявою затоки масив.
В Японії я не вперше — бував уже на Хоккайдо та Хонсю. Тепер от південний острів і порт Нагасакі. Стоянка коротка: кілька днів.
Перед наступною багатомісячною плавбою і цей перепочинок неабищо.
Ми зійшли на берег. Та тільки в останні дні віч-на-віч зустрілися з Японією, бо жандармерія не дуже-то ввічлива, а без її дозволу на чужій землі і кроку не ступиш.
Сонце ще не прокинулось, а вулиці ожили: по зволожених морською хвилею пірсах і причалах квапливо задріботіли рибалки; візки, навантажені рибою, гримкочуть по бруківці; заворушилася, ожила численна армія крамарів. Яскраві тканини, вироби з синтетики, найрізноманітніший крам зайняв належне місце просто неба у кривих завулках і вуличках за порогом цих убогих магазинів-помешкань.
Дні і місяці, довго-довго лежатиме все оце отак, і його піхто не купуватиме.
Наш провідник, колишній солдат Квантунської армії Кіно Сіта, запропонував відвідати епіцентр атомного вибуху.
Мальовничі краєвиди: широке плесо бухти, поруч з гігантами кораблями невеличкі човники-кавасакі. На протилежному березі, біля підніжжя горбів, судоверф Міцубісі. Понад п’ятнадцять тисяч докерів працює на ній. Поруч рештки муру, що відгороджує місто од бухти.
— Мур збудовано перед війною, — пояснив Кіно Сіта, — коли на верфі почали споряджати військові кораблі. Від очей людських він приховував самурайські смертоносні «іграшки».
Старий солдат так і сказав: «самурайські», бо і йому війна принесла чимало лиха» поранення, полон.
На широкому майдані височать дерева, голубіють квіти. Колись тут стояв стародавній буддійський храм. Колись — це до серпня 1945 року…
— Американський літак, — показав на південь японець, — появився звідти…
Десятки тисяч людей обвуглились за одну мить, а цілі квартали перетворилися на купу руїн.
Те, що сталося того лиховісного дня, ми побачили у своєрідному музеї атомної трагедії. Жахливі експонати війни: людська тінь, відбита на розплавленому склі, годинник, що зупинився під час вибуху; обгорілі кістки. А ще піднята вгору, навіки скам’яніла дитяча рука.
Внизу, на площі — багатометровий монумент. Напис: «Статую споруджено в 1955 році як пам’ятник про десяту річницю атомного бомбардування Нагасакі, як вияв прагнення мешканців цього міста до міцного миру в усьому світі і надії, що людство буде врятовано від жаху війни…»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Альбатрос — блукач морів», після закриття браузера.