Читати книгу - "Артеміс Фаул. Розум проти чарів"

— Лаккею, подай мені, будь ласка, окуляри.

Лаккей відщебнув від пояса окуляри для нічного бачення і вклав їх у простягнуту Артемісову руку. Задзижчав механізм: об’єктив апарата автоматично налаштовувався на освітлення.

Артеміс закріпив окуляри на обличчі. Усе довкола набуло зеленавого відтінку. Зробивши глибокий вдих, хлопець утопив погляд у колихливу сутінь. Щось сиділо навпочіпки там, на маті, сплетеній з рафії, і неспокійно сіпалося навіть від тієї дещиці світла, що туди проникала. Артеміс навів фокус. Те створіння виявилося маленьким, надзвичайно маленьким, і воно куталося в брудну шаль. А скрізь довкола стирчали з грязюки порожні пляшки з-під горілки. Назовні з-під шалі тяглася тільки одна рука, одне зап’ястя, причому начебто зелене. А втім, окуляри для нічного бачення все роблять зеленим…

— Мадам, — звернувся до знахарки Артеміс, — я маю для вас одну пропозицію.

Створіння сонливо затрясло головою.

— Горілки, — прохрипіло воно таким голосом, мовби хто дряпонув цвяхом по шкільній дошці. — Горілки, англійцю!

Артеміс посміхнувся. Так-так, хист до мов, відраза до світла. Все начебто збігається…

— Я, власне, ірландець, — виправив він. — Ну, то як щодо моєї пропозиції?

Знахарка хитро покрутила кістлявим пальцем:

— Спочатку пити. Потім говорити.

— Лаккею?

Охоронець сягнув до однієї з численних своїх кишень і видобув звідти чвертку найкращого ірландського віскі. Артеміс узяв пляшечку, але не подав туди, в морок, а відвів руку на світло, виманюючи знахарку. Лівою ледве встиг скинути окуляри, коли схожа на лапу рука вихопилася з мороку й схопила пляшечку. Сумнівів не лишилося: плямиста зелена рука!

Артеміс насилу притлумив переможну усмішку.

— Лаккею! Заплати нашому другові. Повністю. І затямте, пане Нґуєне: все це має лишитися між нами. Ви ж не хотіли б іще раз здибатися з Лаккеєм?

— Ні, ні, пане Фауле! Мої вуста — могила!

— Не забувайте про це. А то Лаккей зробить так, що ваші вуста опиняться у справжній могилі.

І Нґуєн дременув провулком геть — такий раденький, що лишився живий, аж не дав собі клопоту перелічити паку американської валюти. На нього це було зовсім не схоже. Хоча йому видали домовлений гонорар повністю — усі двадцять тисяч доларів. Непогано, як за півгодини роботи.

Артеміс обернувся до знахарки:

— Мадам, ви маєте одну потрібну мені річ.

Кінчиком язика знахарка злизала краплину алкоголю, яка затрималася в кутику рота.

— Авжеж, ірландцю. Хвора голова. Гнилий зуб. Я лікувати.

Артеміс знов надяг окуляри нічного бачення й присів навпочіпки, щоб очі були на рівні очей співрозмовниці.

— Мадам, я цілковито здоровий, коли не брати до уваги легкої алергії на пилових кліщів, але в цьому навряд чи й ви мені допоможете. Ні, мені від вас потрібне щось зовсім інше. Ваша Книга!

Карга заклякла. З-під шалі на юного гостя блиснули очі.

— Книга? — обачливо перепитала вона. — Я книги не знати. Я людей лікувати. Хочеш книги — ідеш до книгарні.

Артеміс зітхнув, щоб показати: терпець йому ось-ось урветься.

— Та ніяка ви не знахарка! Ви — летючий дух, спрайт, п’шог, кадалун, фея, ельфиня. У різних мовах для вас є різні назвиська, але суть одна. І мені від вас потрібна ваша Книга.

Довгу мить карга мовчала, а тоді різким порухом скинула з чола шаль. У зеленому світлі окулярів нічного бачення її риси враз нагадали Артемісові потворну маску — з тих, що надягають на Геловін. Над довгим гачкуватим носом палали щілинки золотавих очей. Кінчики вух були загострені, а пристрасть до алкоголю надала її шкірі жовтаво-сірого відтінку.

— Якщо ти, чоловічку, знаєш про Книгу, — поволі вимовила вона, борючись із дією віскі, — то мусиш знати й про чарівну силу, яку я маю в кулаці. Ось я тільки клацну пальцями — і тебе немає!

— Нічого такого зі мною не станеться, — здвигнув плечима Артеміс. — Подивіться на себе. Ви ж ходячий труп. Рисова горілка притупила ваші чуття. Тепер ви тільки й можете, що виводити бородавки. Жалюгідне видовище. Я прийшов урятувати вас — в обмін на Книгу.

— А навіщо людині здалася наша Книга?

— Це вже не ваш клопіт. Вам треба тільки знати, який вам лишається вибір.

Гострі вушка ледь помітно затремтіли. Який там іще вибір?

— Отже: або ви відмовляєтеся віддати нам Книгу, й ми повертаємося додому, лишивши вас догнивати в цьому бруді…

— Атож, — швидко мовила стара. — Це і є мій вибір.

— Ну, не треба так швидко… Якщо ми поїдемо без Книги, то ви не доживете й до завтрашнього дня.

— Не доживу? До завтра? Ха-ха-ха! — зареготала знахарка. — Та я ще тебе переживу років на сто. Навіть ті з чарівного народу, що опинилися у світі людей, можуть жити віки.

— Але не ті, хто одним духом проковтнув чвертку святої води, — зауважив Артеміс, постукавши пальцями по випорожненій пляшечці.

Знахарка зблідла, а тоді заверещала, завила, заголосила пронизливо й жахливо.

— Свята вода! Ти вбив мене, чоловічку!

— Ваша правда, — визнав Артеміс. — З хвилини на хвилину лютий вогонь запече, пожираючи вас зсередини.

Стара помацала свій живіт: чи не починається вже?

— А що ж друге — що ще ти даєш мені на вибір?

— Ага, то ви вже готові мене вислухати? Дуже добре. Другий варіант вибору. Ви даєте мені Книгу всього на тридцять хвилин. Через півгодини я повертаю вам ваші чари.

У знахарки одвисла щелепа:

— Повернеш мені чари? Але ж це неможливо!

— О, ще й як можливо. Я маю дві ампули. В одній — вода з чарівного джерела, що б’є на шістдесят метрів нижче кола Тари. Ця місцина має чи не найдужчу