Читати книгу - "Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Баба потрібна.
— Баба? — не зрозумів Чміль.
— Баба, — підтвердив Гальперин. — Конфедерати навіть ввели у військово-повітряних силах спеціальну посаду — реаніматорів-обігрівачів. Елітний підрозділ повій «Евридика». Коли витягують з води пілота, дівка або навіть дві дівки з «Евридики» заходяться його обігрівати. Ефективність цього методу науково доведена.
— Але в нас баб немає, — почесав неголену щоку Чміль.
— Як немає? А баба Зара?
— Яка ж вона баба? Страшне і старе.
— Може, спробуймо? — наполягав Гальперин, не бажаючи визнати свою поразку.
Баба Зара, єдина жінка в братстві, працювала на кухні підсобницею — чистила картоплю й буряк, переносила продукти з комори до харчоблоку. Була така стара, товста і занедбана, що найхтивіші жеребці-братчики гребували нею: ніяких романтичних історій за нею не водилося. Ще й казали про неї, що вона несповна розуму, пережила якесь лихо, після чого дах у неї поїхав.
Чміль махнув рукою й погодився — наказав привести Зару до мед-частини.
Від Зари тхнуло картопляним лушпинням й кислою капустою. Вдягнена в засмальцьовану камуфляжну куртку й довгу сукню, зшиту з солдатської ковдри, у валянках-бурках, узутих в гумові чуні. На голові — грибоподібна двоповерхова афганська панама, залишена кимось з вояків Чорної Орди. На набряклому від самогону обличчі не було ні брів, ні він — руде старече ластовиння. Зубів теж майже не лишилося. В руках тримала великий кухонний ніж.
«З цього роя не буде ні х..», — гидливо скривився Чміль, побачивши цю потвору.
— Ти сам, Яшо, займайся цим, я пішов, — сказав, відчуваючи, як блювотний спазм почав ворушитися десь зсередини, нагадавши про необхідність закінчення посту. Хоч би швидше святвечір. Чміль зачинив за собою двері медпункту й наказав тим роззявам, що стояли у чекальні, йти геть. Кіна не буде.
— Заро, — м'яко спитав харчоблочну бабу Гальперин, забираючи ніж. — Ти хочеш врятувати людину?
— Роботи багато, завтра святвечір, а риба ще не почищена, — Зара подивилась на свої зчорнілі, порепані руки.
— Робота почекає. Скидай одяг, — наказав Гальперин.
— Кажу ж, що роботи до біса.
Тільки тепер Зара помітила голого покійника, обкладеного мокрими ганчірками, й кинулася до дверей.
— Ти не бійся, він живий, — не дуже впевнено переконував бабу Гальперин, проклинаючи себе за ідіотську ідею — поєднати цього мертвого Дон Кіхота з цією недоумкуватою Дульцинеєю. Майже ніжно, долаючи огиду, Гальперин обійняв Зару за плечі й почав роздягати: скинув жовто-брудний гриб з її стриженої голови, розстебнув смердючу куртку.
Пояснив, що треба робити, — Зара не чинила опору — й вийшов з кімнати, зменшивши вогник у гасовій лампі, від чого кімната занурилась у майже нічні сутінки. Подумав, що стіл широкий і міцний — витримає цю парочку.
4
… Знову прийшла до нього Флора. Його мертве тіло, нерухоме й понівечене, наче іржава залізна баржа, що роками лежала на березі замерзлої ріки, раптом почало прокидатися, набувати нового смислу, готуватися до нового плавання, бо з ним була його вірна Флора, дівча з дивними очима, які, ніби тривожні темні хмаринки, летіли над свинцевими водами Стіксу. Звідки я знаю це слово — Стікс? Де моя теща в малиновому кардинальському плащі? Де мама? Він тихо плакав, відчуваючи, як Флора наповнює його тіло теплом, що повільно піднімалося від ніг до паху, зосереджуючись і набираючи сили там, де зростало солодке стебло, його душа, його тіло, його існування все зійшлося там, де ось-ось мав статися вибух, виверження, виток, благодатна повінь, звільнення від тягаря. «Флоро, не поспішай», — молив він, цілуючи маленькі Флорині груди, як немовля, смокчучи її ніжні дівочі соски. Коли вибух нарешті стався, він знову знепритомнів, але то вже була темрява життя, а не смерті. Йому стало душно, наче внутрішньовенно йому впорскували гарячий розчин, — тільки Флора кудись поділася. Куди це смішне дівчисько втекло? Як я житиму без неї? «Флора», — прошепотів він.
5
З медпункту почулися зойки, і Гальперин нерішуче закляк перед дверима: що робити? Можливо, дійсно йде процес реанімації, визволення невідомого з крижаного полону? А що як ця дурка, побачивши, що її штовхають на скоєння акту некрофілії, буйствує в медчастині, завиваючи від страху, як скажена корова? Крики Зари досягли такої потужності, що Гальперин не витримав, прочинив двері.
Він побачив у напівтемряві, як по підлозі, встеленій білими простирадлами, скинутими з кушетки, рухається, катається, б'ється в конвульсіях якесь незрозуміле незграбне оголене тіло з кількома ногами і руками, ще й скрикує, й схлипує, й скиглить, аж медінструментарій дзенькає на скляних поличках шафи. Гальперин боявся ворухнутися, щоб не завадити американсько-німецькому способу порятунку полярних пілотів, тільки подумав: невже ці повії з «Евридики» так само ламають кістки нещасним, замерзлим, як бурулька, літунам Конфедерації? Стояв так довго, аж доки велика незграбна тінь заспокоїлась, розділилася на два окремих тіла. Він помітив при тому, що й друге — довге, худе — тіло невідомого Дон Кіхота виявило ознаки життя. І тоді лікар ступив на середину кімнати й, узявши до рук ліхтар, навів хитливий промінь на тюленеподібну постать, що сиділа на підлозі біля невідомого чоловіка, важко дихаючи. Й здригнувся від несподіванки: це була не Зара, а інша — невідома — повногруда зваблива істота з сяючими у півмороці очима, яка незмигно дивилась на нього.
— Заро, це ти? — спитав Гальперин, не вірячи власним очам. — Що з цим чоловіком? Він живий?
Зара схопила в обійми кволе тіло чорнобородої людини, притулила його до своїх великих грудей й почала заколисувати, мов малу дитину.
— Не чіпай його, — з погрозою сказала вона. — Хіба не бачиш, що спить? Він мій.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга», після закриття браузера.