Читати книгу - "Сам собі бог"

— Мірамбо, ти великий чаклун. Іншого такого немає. Ніхто, крім тебе нам не допоможе… Білий не повинен покинути світ! З його смертю нас проголосять терористами, а відтак не бачити нам більше ні зброї, ні допомоги. Ні від кого. Бо угода по боротьбі з тероризмом — міжнародна. Якому торговцеві зброєю захочеться псувати репутацію?

— Кхе-кхе… Яка може бути репутація у гендляра зброєю? — зауважив чаклун. По хвилі повторив. — Духові мого батька не подолати злого духа, який засів у тілі білого. — І ніби виправдовуючись, додав:

— Старий я вже… Можу не витримати… А що тоді буде з Секелету — моїм онуком? У нього ні батька, ні матері.

— Ти ще дужий, Мірамбо, — заперечив військовий. — А про Секелету не турбуйся. Коли ми прийдемо до влади, він в столиці житиме, вчитиметься в коледжі.

Молодик хоч і не мав позначок на уніформі, але з усього було видно, що це офіцер. З чаклуном він розмовляв на рівних, але поштиво.

Старий довго про щось міркував, а тоді сказав:

— Спробую звернутися по допомогу до духа мого діда.

В натовпі односельців, яким чаклун повідомив про намір звернутися до духа свого діда, почулися схвальні вигуки. Ті голоси належали літнім людям, які ще пам’ятали чаклування діда Мірамби.

— Але дід мій виганяв духів не тут, а в печері. Туди й несіть білого. — По цих словах він притис до грудей фігурку з чорного дерева, яка теліпалася в нього на шиї — чоловік з рогами буйвола.

… І знову тіло моє погойдувалось на брезенті. Носії — четверо озброєних — продиралися вузькою звивистою стежкою, місцевість була кам’яниста, вкрита шипуватими високими кущами. Процесія селян — від малого до старого, що йшла слідом, витягнулася на півкілометра.

Після короткої іскри, що блискавкою проскочила між нерухомим тілом і безмежним моїм Я, світіння навколо тіла ледь посилилось і водночас з’явилося відчуття, яке інколи буває у сні: ти спиш і усвідомлюєш, що це тільки сон. Мушу сказати, що я не хотів прокидатись. Але мені щось муляло, ніби псувало сон… Тим часом люди в плямистій маскувальній формі спинились перед густими заростями мімози, за якими зяяв темний, у людський зріст, отвір. Старий, що йшов попереду, порозсовував колючки і перший зник у тому отворі. По хвилі він покликав. Зайшли тільки озброєні люди, котрі несли моє тіло, їхній командир і юнак-«ударник». Всередині печера нагадувала перекинутий глек; в найбільшому місці мала метрів із п’ять у діаметрі. До того ж була розписана малюнками. В ній було чисто, а світла, яке проникало сюди крізь отвір, виявилося достатньо аби розгледіти кожен петрогліф[1]. Втім, для того стану в якому перебувало моє Я, освітленість не мала значення. Навіть якби там стояла темінь, я однаково все «бачив» би.

— Сюди кладіть, — сказав старий і показав місце в центрі між купкою закіптюженого каміння і великим бубоном, видовбаним із шматка суцільної колоди.

Носії поклали брезент з моїм тілом не дуже поштиво. Вони вже ставились до нього, як до трупа. Тим часом Секелету став біля бубна.

— Вийдіть, — наказав старий і, коли в печері залишився тільки юнак, заходився знову витанцьовувати навколо мого тіла. Рухи його ставали дедалі жвавішими; він звертався до дідового духа переповідаючи йому те саме, що й недавно батькові. Просив, ні — благав вигнати злого духа, який засів у тілі білого чоловіка. Прохання хоч і звучало аж надто побутово, та ритм підвивання, звуки бубна, що відлунювали в стінах печери, надавали сцені чогось містичного. Втім, містичного там було мало. Чаклун, дедалі збуджуючись, генерував у собі особливий вид життєвої енергії, яка мусила передатись і моєму безживному тілу. Носіїв тієї енергії цивілізація білих Людей ретельно винищувала, як, власне, і носіїв будь-яких відхилень від посередності. Серед чорного населення вони збереглися, і один з них буквально пломенів, його аура була такою сильною, що її бачив навіть Секелету. Худючий старий в картатій сорочці, який не дуже чемно канючив у духа свого діда життя для білого чоловіка, уособлював сам потойбічну силу…

Натовп перед печерою очікував дива. Та найбільше того дива прагнув командир озброєних людей, бо особисто для нього вбивство іноземного спеціаліста мало б погані наслідки.

… Рухи чаклуна ставали дедалі різкішими. Зморшки на лиці розгладились; тепер це було лице божевільного…

І тут проскочила друга «іскра» між тілом, що безживно лежало на сірому брезенті і моїм безмежним Я. Лише мить тривав зв’язок між тілом і духом. Було таке відчуття, ніби я прокинувся від сну, та враз і поринув у сон…

Білокінь замовк і знов схилився над машинкою, але його довгі пальці так і не торкнулись клавішів. Він мовчав, обличчя його, як і під час оповіді не виказувало жодних почуттів. Мені тим часом спало на думку, що за багато років спільної з ним роботи я жодного разу не помітив, аби Білокінь змінився на обличчі. Його видовжене лице з важким підборіддям і сухим рубцюватим носом за будь-якої ситуації лишалося незворушним. Саме за цю незворушність, що зовні межувала з жорстокістю, а ще за пергаментну жовтизну обличчя ми прозвали його колись Блідолицим.

Нарешті він знову подав голос:

— Від усього того, що я вам кажу, сильно віддає містикою. І нікому крім вас, я б того не розповів.

Помітивши не моєму обличчі подив, він пояснив:

— Ви — літератор і вам, можливо, стане в пригоді бодай щось із того, що я кажу. Під яким соусом ви підсунете його читачеві — чи як елемент умовності, а чи як фантастику — ваш клопіт, а тільки пригода, яка сталася зі мною в Африці, має право на те, щоб про неї знали. Надто ж дивовижні наслідки до яких вона призвела.

Білокінь надовго замовк, а тоді провадив:

— Отож, після другої «іскри» чаклун, довівши себе до крайнього збудження, впав знеможений долілиць