Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

стала участь в Аральській описовій експедиції, очолюваній капітан-лейтенантом О. Бутаковим. Т. Шевченко мав офіційне право писати акварелі ландшафтів, робити замальовки олівцем, ескізи з натури, необхідні для складання детальної карти тоді ще не вивченого Аральського моря… Звісно, писав і поетичні твори: «І виріс я на чужині…», «Не тополю високую…», «І широкую долину…», «Зацвіла в долині…», «У нашім раї на землі…»

Після повернення з експедиції Т. Шевченко обробляв матеріали. Його режим був вільнішим: жив на квартирі, не ходив на муштру, носив цивільний одяг, творив. Але на нього донесли і 23 квітня 1850 р. за порушення царської заборони писати й малювати Т. Шевченка заарештували.

Суд, вирок і виконання вироку були швидкими – він опиняється у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак. Серед степу, схожого радше на пустелю, у нестерпних кліматичних умовах, йому довелося провести сім років. Нагляд за ним був надзвичайно прискіпливим і полегшав аж тоді, коли комендантом укріплення став майор І. Усков.

З літературних творів цього часу в Шевченковому доробку – лише повісті російською мовою. За свідченням автора, їх було близько двох десятків, але до нас дійшло лише дев'ять: «Художник»; «Музыкант», «Близнецы»; «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інші. З-поміж них особливо велике значення має «Художник»: повість великою мірою автобіографічна і має цінність для вивчення епізодів навчання Т. Шевченка у В. Ширяева, викупу з кріпацтва, навчання в Академії мистецтв, сприйняття петербурзької атмосфери тощо.

Другий набуток на Мангишлаку – «Журнал», який вів Тарас Григорович з 12 червня 1857 р. по 20 травня 1858 р. (закінчував вже у Петербурзі). Цей щоденник став для нього вірним співрозмовником, якому виповідав свої роздуми, нечисленні новини, скромні радощі, болісне очікування звільнення. Бо до звільнення вже йшлося…

Щоправда, амністія, оголошена через смерть царя Миколи І (1855 p.), обминула поета – надто важким був його «злочин» перед російським престолом. Аж 1 травня 1857 р. нарешті надійшов офіційний дозвіл звільнити Т Шевченка з військової служби!

Цікавий факт: навіть після десятирічного заслання, коли митець був фактично викреслений із суспільного життя (друкувати його твори було заборонено), влада заборонила йому в'їжджати до столиці. Тож у Нижньому Новгороді Т Шевченку довелося затриматися й очікувати такого спеціального дозволу. Тут він написав триптих (цикл із трьох творів) «Доля», «Муза», «Слава», відвідував місцевий театр.

У березні 1858 р. Т Шевченко – в Петербурзі.

Та йому мріялося про Україну: хотів збудувати хату, одружитися, мав багато творчих задумів, зрештою, єднав своє життя тільки з цією землею. Влітку 1859 р. він відвідав рідний край…

Але здоров'я було підірване – за 47 років життя він надто багато пережив. 10 березня 1861 р. у Петербурзі помер Т. Шевченко. Ще у 1845 р. він написав знаменитий «Заповіт»:

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.

Друзі виконали останню волю поета – поховали Т. Шевченка в мальовничому куточку України – на Чернечій горі в Каневі. Ця могила святиня, котрій має поклонитися кожний українець…

І. Франко у творчості Т. Шевченка виділяв чотири періоди:

1838–1843 – ранній період;

1843–1847 – період «трьох літ»;

1847–1857 – «невольнича муза» (період заслання);

1857–1861 – пізній період.

Сучасне шевченкознавство теж послуговується зазначеною періодизацією. Вона дає змогу простежувати становлення художнього світу поета, розвиток його тематики, образності, їхню залежність від біографічних чинників тощо. Тому й в нашому виданні Шевченкові твори подані в такій послідовності.

Перші літературні спроби Т. Шевченка припадають ще на ті часи, коли він був кріпаком пана Енгельгард-та. Як сказано в «Автобіографії», у Літньому саду (де змальовував статуї античних богів) почав він також робити етюди у віршувальному мистецтві; з численних спроб у подальшому надрукував лише баладу «Причинна». Нею зазвичай відкриваються видання Шевченкового «Кобзаря».

Жанр балади був популярним у тогочасній літературі: драматична історія з елементами фантастики, трагічною розв'язкою відповідала естетиці пануючого романтизму.

Шевченкова «Причинна» спирається на вірування, демонологію українського народу– тож людина і нечиста сила в її сюжеті живуть поруч, а доля убогої дівчини-сироти залежить не лише від реального світу «чужих людей», а й від ворожчиних чарів і русалок. Страшні події смерть причинної та її коханого розгортаються буряної ночі, коли сама природа віщує лихо:

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма…

Початкові строфи «Причинної» стали народною піснею. Такого ж визнання зазнали твори «Думи мої, думи мої…», «Тяжко-важко в світі жити…», «Тополя» та інші. Отже, не лише Шевченкова творчість живилася джерелами фольклору, а й сама вливалася у його здорові потоки.

До жанру балади митець звернувся і в «Лілеї» (1846), що належить до другого періоду творчості. її сюжет теж трагічний: волею натовпу гине ні в чому невинна позашлюбна дочка пана. Таким чином, тема панського безчестя поєднана з другою – темою несамовитої людської жорстокості, породженої кривдою.

Порівняно з «Причинною», в «Лілеї» більш потужно виражене соціальне спрямування, хоч фантастичне теж грає неабияку роль. Дівчина, що «умерла зимою під тином», проросла навесні білим, як сніг, цвітом – стала лілеєю. А це символ чистоти, незайманості, невинності.

Мотив перетворення людини на рослину, традиційний для фольклору, поет використовує також і в баладі «Тополя» (1839), що належить до його ранньої творчості. Як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…», героїня Шевченкового твору, не зазнавши подружнього щастя, перетворюється на тополю.

У раннього Т.Шевченка (1838–1843) подибуємо чимало творів з яскраво романтичним героєм сиротою, покинутою дівчиною, козаком на чужині – людьми неприкаяними, яким недосяжне щастя, гармонія зі світом. У думках «Тече вода в синє море…», «Нащо мені чорні брови…», баладах «Причинна», «Тополя» поет елегійно розмірковує над людською долею.

Перечитуючи твори «Перебендя», «Думи мої, думи мої…», розуміємо: доля для автора нерідко означає слово. Воно є носієм історичної пам'яті народу, індикатором людського сумління, тому Перебендя та кобзар із поеми «Гайдамаки» завжди серед людей.

Поетичний дар дає право митцю «панувати» над людьми (тобто володіти їхніми умами і серцями), називатися батьком громади. Саме так визначає Т. Шевченко роль І. Котляревського в українській культурі («На вічну пам'ять Котляревському»). (Застережемо: пізніше він спонукатиме як письменників, так і читачів виходити за межі естетики «Енеїди»). А в посланні «До Основ'яненка» молодший побратим по перу афористично стверджує:

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України!

Протягом усієї творчості Т. Шевченко підносив слово все вище і вище, аж доки не сказав: «Знать,