Читати книгу - "Янові скарби"

сіна і тільки зібралися вивезти його, як кілька хоробрих патріотів напали на них із засідки й відбили скарби. Німці, звісно, почали розшуки, і зрештою старому Янові було доручено сховати їх. Відомо, що темної ночі він вирушив кудись на своєму човнику і з того часу його більше не бачили. На думку голландців, цілком ймовірно, що Ян міг зважитися перевезти скарби до Англії. Отож представники військової розвідки і питали Скотленд-ярд, чи не чули ми чого про Яна.

Ми, звісно, заходилися скрізь з'ясовувати і зрештою довідалися, що старого матроса з такими прикметами, як нам описали, справді було знайдено у човнику. А коли почали розпитувати докладніше, то дізналися, що його таки звали Яном. Пошуки привели нас до цього притулку. Я добре пам'ятаю, як ми всі мчали сюди, щоб зустрітися з ним. У двох службових машинах їхали офіцери військової розвідки, голландський генерал з перекладачем, один з учасників Руху Опору, котрий особисто знав Яна і спеціально прилетів з Голландії, та нас четверо із Скотленд-ярду. Ціла процесія висипала з машин і ступила на це невеличке подвір'я.

— І скарби виявилися при ньому? — схвильовано спитав Майкл.

— На жаль, Ян тоді був уже покійний. Він помер уві сні за три тижні до нашого приїзду. Ми обшукали богадільню від горищ до підвалів, переглянули нечисленні його речі, розпитували всіх старих, які його знали. Але ані сліду не знайшли. Він, певне, ні з ким не розмовляв про скарби, а якщо й знав місце, де все золото й коштовності сховані, то забрав цю таємницю з собою в могилу.

— То ви так нічого і не дізналися, навіть на слід не натрапили? — Джіл була розчарована.

— Нічогісінько.

— Звісно, якщо Ян прибув без скарбів, то він міг просто загубити їх у Північному морі, — зауважив Пітер.

— Цілком можливо, — погодився батько. — І все таки мені чомусь здається, що це не так. Ян був справжній старий моряк, загартований і винахідливий, якщо вірити людям, котрі його знали. Тож мені не йде з думки, що якби він і справді не вберіг їх, то й сам не дожив би до того дня, коли хвилі прибили його до нашого берега.

— Ти вважаєш, що він сховав усе те добро в Голландії? — запитав Майкл. — Чого ж тоді голландці не розшукають його?

— Де тільки не шукали, Майкле, але все марно, і зрештою довелося кинути пошуки.

— Стривай-но, тату! — знову втрутився Пітер. — Голландці ж напевне знають, звідки Ян вирушив у дорогу, так?

— Так. Він вирушив з підвалу власного будинку в маленькому провулку Дордрехта. Сам я не був там, але переглянув стільки фотознімків, зроблених голландською поліцією, що знаю його, як власний дім. Двері підвалу виходять на вузький стічний канал завширшки близько шести футів.

— Ну, а куди веде той канал?

— Він сполучений з іншими каналами, а ті — з річкою, яка впадає в море. Вздовж деяких каналів тягнуться ряди старих складів і підвалів. Він міг одвезти скарби куди завгодно.

— То, певне, хтось мав би знати, куди він повезе їх, — зауважила Керол.

— Очевидно, ніхто не знав. Бійці Руху Опору охороняли дім Яна в той час, як він від'їздив. Але вони не знають навіть, в який бік він повернув каналом. Голландці прочесали все місто, кожен закуток. Не лишилося жодного підвалу, де б не перевернули все догори дном.

— А якби прочистити ті канали землечерпалкою? — подав думку Пітер.

— Очевидно, в цьому не було потреби. У ті невеличкі водні шляхи вода прибуває разом з припливом, а в час відпливу вони пересихають. Дно й стіни в них вимощені цеглою, отож там нічого не сховаєш і не закопаєш, не кажучи вже про таку досить громіздку колекцію, як ті скарби.

— Отож голландці так і не знайшли нічого, — розчаровано мовив Майкл.

— Нічого. І кілька років тому відмовились від усіляких спроб. Оце й уся історія.

Джіл ковзнула задумливим поглядом по мирних будиночках притулку, які приховували таємницю.

— Скажи мені, тату, чи дуже дорого коштують ті речі, що їх нібито сховав старий Ян? — поцікавилася вона.

— Авжеж, — відповів батько, вибиваючи люльку об борт катера. — Там були переважно коштовності та діаманти з Амстердама вартістю близько трьох мільйонів фунтів![1]

Вигуки здивування долинули в каюту до матері Джіл, котра саме пробудилася від сну. Вона підвелася й висунула голову з люка.

— Що сталося? — спитала вона, обводячи всіх поглядом, щоб упевнитися, чи не провалився хто в трюм.

— Нічого не сталося, люба, — відповів містер Бренксом, підводячись. — Просто ми розмовляли. Виходь на сонечко. Неси сюди свій список, діти збігають по продукти, А ми з тобою зостанемося тут на господарстві.

— Чудові у нас канікули! — сказала Керол, стрибаючи разом з усіма на берег. — А яку надзвичайну історію про старого Яна розповів ваш татко!

— Як на мою думку, — мовив Пітер, — то старий, певне, загубив те добро по дорозі до Англії, йому просто забракло мужності зізнатися в цьому. Ти взяв кошик на продукти, Майкле?

— Еге ж. Я зараз наздожену вас.

— Ян міг сховати коштовності, а потім привласнити їх і обдурити своїх друзів, — висловила свою гадку Джіл.

— І це може бути, — погодився Пітер, рушаючи стежкою вздовж берега.

— На те не скидається, — міркувала вголос Керол. — Ян був простою людиною, і не хочеться вірити, що він нечесний.

Пітер засміявся.

— Це якраз те, що тато часто каже: ніхто не любить підозрювати інших у нечесності. Ось чому шахраям вдається так легко робити свої справи.

— Як там не є, — наполягала Керол, — а я вважаю, що Ян був людиною чесною. І це потвердиться в той день, коли знайдуться скарби.

— Не турбуйся, — відповів Пітер. — Їх ніхто не знайде. Загублені скарби ніколи не знаходяться. Ходімо швидше, купимо все, що треба, а потім можна буде скупатися.