Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

швидко, непомітно і спритно кидалася повчати кухту, і та приходила дякувати не про людське око, а щиро, врочисто, як її напучувала Франсуаза. Комбрейський кюре зірок із неба не хапав, але що треба знати, знав. З його благословенства донька кузенів пані Сазра, протестантів, скатоличилась, і її родина була йому дуже вдячна: йшлося про одруження з молодим дідичем мезеґлізцем. Збираючи інформацію, батьки молодика послали панотчикові досить непоштивого листа, де зневажливо трактовано протестантство. Священик відповів так, що мезеґлізький шляхтич написав йому другого листа, уже в іншому тоні, — про вінчання він просив тепер сам — принижено й уклінно, просив як про найбільшу ласку.

У тім, що Альбертина навчилася шанувати мій сон, заслуги Франсуазиної не було. Тут далася взнаки глибока традиція. З мовчанки, яку зберігала служниця, або з рішучої відмови, яку Альбертина чула у відповідь на невинне прохання увійти до мене чи спитати мене про щось, Альбертина, на свій подив, збагнула, що потрапила в якийсь чудний світ із невідомими їй звичаями, і його закони годі порушити. Вона передчувала це ще в Бальбеку, а тут, у Парижі, не пробувала й опиратися: вранці вона терпляче очікувала дзвінка, щоб підхопитися.

Виховання, яке дала їй Франсуаза, було, зрештою, спасенне і для самої Франсуази: наша стара служниця потроху облишила свої ухи та охи, безугавні з часу повороту з Бальбека. Річ у тім, що коли ми сідали на потяг, вона згадала, що забула попрощатися з готельною «шафаркою»; ця вусата начальниця над поверхами Франсуази майже не знала, а проте була з нею більш-менш ґречна. І от що прибандюрилось Франсуазі: нам треба негайно повертати голоблі назад, висісти з вагона, їхати знов до готелю і там вона попрощається з шафаркою, а виїдемо ми аж назавтра. Здоровий глузд, а ще більше раптове почуття відрази — пропади він пропадом, цей Бальбек, змусили мене відмовити Франсуазі в такій ласці, і на її хворобливу дратливість по тому не вплинула навіть зміна повітря, не вляглась вона в неї і в Парижі. Бо за Франсуазиним кодексом, вибитим на горорізьбі Андрія Первозваного-в-полях, не гріх прагнути смерти ворога, навіть його смертовбивства, але страшно не зробити того, «що належить», не виявити шани, не попрощатися перед від’їздом — хамка, та й годі! — з черговою поверху. Цілу дорогу невідступний спомин про допущену нетактовність укривав Франсуазині щоки тривожним багрецем. І якщо вона не пила, не їла аж до Парижа, то, може, не так тому, що хотіла нас покарати, як, мабуть, тому, що на саму згадку про це «їй ставало в горлі руба» (кожен клас має свою патологію).

Серед причин, чому ненька писала мені щодня (не забуваючи пересипати листи цитатами з пані де Севіньє), був спогад про бабусю. Мама писала: «Пані Сазра влаштувала для нас затишне сніданнячко, таке, на яке здатна лише вона: подібні трапези, як сказала б твоя сердешна бабуся, позичивши вислів у пані де Севіньє, вражають не так велелюддям, як самотністю». Десь у перших своїх листах я з дурного розуму взяв та й написав нені: «Твоя мама зараз же розпізнала б, від кого лист, із наведених цитат». Через три дні мені віддано віть за віть: «Любий мій синашу! Якщо ти хотів, згадуючи про мою маму, шпигнути мене посиланням на пані де Севіньє, вона відповіла б тобі, як пані де Ґріньян: «То вона ніким тобі не доводиться? А я гадала, це твоя кревна».

Я чув ходу моєї приятельки, як та покидала свій покій чи вертала назад. Я дзвонив, бо то була пора, коли Андре мала заїхати по Альбертину з шофером, Морелевим другом, посланим від Вердюренів. Я робив Альбертині туманні натяки, що колись ми поберемося, але формально руки не просив; сама вона, зі скромности, у відповідь на мої слова: «Не знаю, але це цілком можлива, як на мене, річ», із сумним усміхом похитуючи головою, кидала: «Ні, не бути цьому», що означало: «Я безпосажна». І, не перестаючи правити про майбутнє, що «все це ще вилами по воді писано», я тим часом усіляко намагався розважити її, скрасити її життя, силкуючись — може, несвідомо — збудити в ній охоту вийти за мене. Вона сміялася, споглядаючи навколишню пишноту. «Уявляю, як казилася б мати Андре, якби я пошилася в даму, таку саму багату, як вона, даму, яка має, як вона висловлюється, «коні, виїзд і картини». Що? Невже я про неї вам не розповідала? О, то цяця! Найкумедніше, що вона пхає до одної купи картини, коні й повози — для неї все це однакова красна ціна!»

Пізніше ми побачимо: хоча Альбертина й досі не позбулася дурнячого лексикону, а все ж могла подивувати своєю тямовитістю. Але мені до цього було байдуже. Жіноча дотепність ніколи мене не цікавила. Єдино доморослий Селестин розум мене підкупав. Я мимоволі всміхався, коли, наприклад, користаючи з Альбертининої відсутносте, вона озивалася до мене: «Захмарне божество засідає на ліжку!» Я заперечував: «Але дозвольте, Селесто, чому саме захмарне божество?» — «О, якщо ви гадаєте, що бодай тріньки схожі на тих, хто ходить по нашій грішній землі, то геть помиляєтеся!» — «Але чому «засідає на ліжку»? Ви ж бачите, я лежу». — «Та де ж ви лежите? Хіба так лежать? Ви сюди злетіли! Ви в білій піжамі ще й крутите шийкою, чисто тобі голубок».

Альбертина, навіть верзякаючи казна-що, висловлювалася зовсім не так, як заледве кілька років тому в Бальбеку, ще піддівком. Тепер вона збивалась і на політику й, обурюючись якоюсь прикрою для неї подією, заявляла: «Далебі, це якесь людоїдство!» І, мабуть, чи не в цю добу навчилася громити погано написані, на її думку, книжки: «Вони-то, може, й цікаві, але автори награмузляли, як курка лапою».

Заборона входити до мене, поки я не подзвоню, дуже її розважала. Перебравши нашу родинну любов до цитат, вона читала напам’ять репліки з п’єс, які грала колись у кляшторі і які, як я сказав їй, мені сподобалися, і завжди порівнювала мене з Агасфером[3]:

Зухвальцю! Та тебе вже плаха жде кривава, Цар не проща непроханої з’яви.