Читати книгу - "Аеліта"

Механізм руху було розташовано в горлі, обвитому спіраллю. Горло відлито з металу, твердішого за астрономічну бронзу. В товщі горла висвердлено вертикальні канали. Кожен з них розширювався зверху в так звану вибухову камеру. В кожну камеру проведено іскрову свічку від загального магнето і живильну трубку. Як у циліндри мотора надходить бензин, так і вибухові камери живились ультраліддітом — дрібнесеньким порошком, надзвичайної сили вибуховою речовиною, винайденою в лабораторії …ського заводу в Петрограді. Сила ультраліддіту перевершувала все досі відоме в цій галузі. Конус вибуху надзвичайно вузький. Щоб вісь конуса вибуху збігалася з осями вертикальних каналів горла, ультраліддіт надходить у вибухові камери через магнітне поле.

Такий у загальних рисах був принцип рушійного механізму: це була ракета. Запас ультраліддіту — на сто годин. Зменшуючи або збільшуючи кількість вибухів на секунду, можна регулювати швидкість підйому і падіння апарата. Нижня його частина значно важча од верхньої, тому, попадаючи в сферу тяжіння планети, апарат завжди повертається до неї горлом.

— На які кошти збудовано апарат? — спитав Скайльс. Лось дещо здивовано глянув на нього:

— На кошти республіки…

Лось і Скайльс повернулися до столу. Трохи помовчавши, Скайльс невпевнено спитав:

— Ви сподіваєтесь найти на Марсі живих істот?

— Це я побачу ранком у п’ятницю, дев’ятнадцятого серпня.

— Я пропоную вам десять доларів за рядок дорожніх вражень. Аванс — шість фейлетонів по двісті рядків, чек можете дисконтувати в Стокгольмі. Згодні?

Лось засміявся, кивнув головою: згоден. Скайльс сів край столу виписати чек.

— Жаль, жаль, що ви не хочете летіти зі мною. Адже це, по суті, так близько — ближче, ніж пішки, наприклад, до Стокгольма, — сказав Лось, пихкаючи люлькою.

Лось стояв, прихилившись плечем до вереї розчинених воріт. Люлька його потухла.

За ворітьми до набережної Ждановки лежав пустир. За річкою видніли невиразні обриси дерев Петровського острова. За ними догоряв і не міг догоріти сумний багрянець заходу. Довгі хмари, осяяні по краях його світлом, наче острови, лежали в зелених водах неба. Над ними зеленіло небо. Кілька зірок спалахнуло на ньому. Було тихо на старій Землі.

Робітник Кузьмін, який щойно мішав у відерці сурик, теж підійшов і зупинився біля воріт, кинув вогник цигарки в темряву.

— Важко з Землею розлучатися, — мовив він тихо, — з домівкою, і то важко розлучатися. Із села йдеш на залізницю — разів десять оглянешся. Хата соломою крита, а — своє, обжите місце. Землю покидати — ой-ой-ой…

— Закипів чайник, — сказав Хохлов, другий робітник, — іди, Кузьмін, чай пити.

Кузьмін зітхнув: «Отак-то» і пішов до горна. Хохлов — суворий чоловік — і Кузьмін сіли коло горна на ящики і пили чай, обережно ламали хліб, одривали від кісток в’ялену рибу, жували неквапливо. Кузьмін, мотнувши борідкою, озвався стиха:

— Шкода мені його. Таких людей тепер майже немає.

— А ти не поспішай правити по ньому панахиду.

— Мені один льотчик розповідав: піднявся він на вісім верст — улітку, зверни увагу, — і все-таки масло в апараті замерзло. А вище летіти? Там — холоднеча. Темрява.

— А я кажу — не поспішай з панахидою, — повторив Хохлов похмуро.

— Летіти з ним ніхто не хоче, не вірять. Об’ява другий тиждень висить марно.

— А я вірю.

— Долетить?

— Ото ж бо, що долетить. Отоді і в Європі вони дибки стануть.

— Хто дибки стане?

— Як — «хто дибки стане»? Дулю тепер вам — Марс чий? — радянський.

— Ото було б здорово.

Кузьмін підсунувся на ящику. Підійшов Лось, сів, узяв кварту з паруючим чаєм.

— Хохлов, а ви не хочете летіти зі мною?

— Ні, Мстиславе Сергійовичу, — відповів Хохлов, — не хочу, боюсь.

Лось усміхнувся, сьорбнув з кварти, скоса глянув на Кузьміна.

— А ви, любий друже?

— Мстиславе Сергійовичу, я б залюбки полетів, — дружина в мене хвора, — та й дітлахи, як їх покинеш?

— Що ж, видно, доведеться летіти самому, — сказав Лось, поставив порожню кварту, витер губи долонею, — охочих покинути Землю малувато. — Він знов усміхнувся, хитнув головою. — Вчора одна панянка приходила по об’яві. «Добре, каже, я з вами лечу, мені дев’ятнадцять років, співаю, танцюю, граю на гітарі, на Землі жити більше не хочу — революції мені набридли. Візи на виїзд не треба?» Скінчилася наша розмова, сіла панянка та й заплакала: «Ви мене обдурили, я сподівалася, що летіти треба набагато ближче». Потім заявився молодик, говорить басом, руки спітнілі. «Ви, каже, маєте мене за ідіота — летіти на Марс неможливо; на якій підставі вивішуєте такі об’яви?» Ледве його заспокоїв.

Лось сперся ліктями на коліна і дивився на жар. Обличчя його в цю хвилину здавалося втомлене, лоб зморщився. Видно, він весь відпочивав од тривалого напруження волі. Кузьмін пішов по тютюн. Хохлов, кашлянувши, сказав:

— Мстиславе Сергійовичу, а хіба вам самому не страшно?

Лось перевів на нього очі, зігріті теплом од жару.

— Ні, мені не страшно. Я певен, що сяду щасливо. А коли невдача — удар буде миттєвий і без болю. Страшно інше. Уявіть таке: мої розрахунки виявляться неправильні, я не потраплю в тяжіння Марса — проскочу мимо. Запасу пального, кисню, їжі мені стане надовго. І от — лечу в пітьмі. Попереду горить зірка. Через тисячу років мій задубілий труп влетить в її вогняні океани. Але ці тисячу років у пітьмі літатиме мій труп! Але ці довгі дні, поки я ще живий, — а житиму я довго в цій коробці, — довгі дні безнадійного відчаю — сам-один у всесвіті! Не смерть страшна, а самотність, безнадійна самотність у вічній пітьмі. Це справді страшно. Дуже не хочеться летіти самому.

Лось примружився на жар. Рот його вперто стиснувся. У воротах появився Кузьмін, гукнув йому