Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Мар’яна недовірливо гмикнула.

— Ти що, ні в які ігри не граєшся? — запитав він недовірливо.

— Я блоґер, — сказала вона з гідністю. — Маю три сотні френдів.

— Знаю! У мене мама теж блоґер, — Арсен із задоволенням порушив красу й цілісність шоколадного тістечка — і побачив відбиток своїх зубів у коричневій масі.

Його мама ніколи не дивилася серіалів по телевізору, і в дитинстві він цим трохи пишався. Зате його мама жила всередині серіалу, він почав це розуміти тільки в минулі півроку-рік. Вона день у день переказувала батькові за ранковою кавою або в неділю, за розігрітим у мікрохвильовці сніданком, — переказувала чужі розмови, коментувала події та репліки, і на її одухотвореному молодому лиці ясно палали очі. Вона стежила за життям не менше як сотні людей, деякі з них були її близькі друзі, деяких вона щиро ненавиділа: «Після цього його посту, в суботу… Господи, от же ж паскуда, повна паскуда, мерзота, негідник, ще цим і пишається! Я його забанила, не розумію, як вони можуть ходити до нього й коментувати, це все одно, що купатися в купі гною…»

Мар’яна підхоплювала ложечкою полуничку з вази, злизувала білий молочний шар і милувалася ягідкою, тримаючи її за зелені чашолистики.

— Ти чого її розглядаєш?

— Уявляю, ніби зараз літо, — пояснила Мар’яна. — Дуже люблю червень. У червні така полуниця, — вона повернула ягідку, наче ялинкову іграшку. Потім одщипнула зелену чашечку й кинула полуничку в рот.

— А на фіга тобі блоґ, Мар’яно? — запитав Арсен. — Вести щоденник напоказ — це якось…

— Дурниці! — Мар’яна трохи образилась. — Це обивательське судження людини, далекої від питання. Блоґи бувають різні, для різних цілей. Хтось справді веде щоденник напоказ. Повно таких дурнів. Їм уваги хочеться. Або скандалу. А я на журфак збираюся, для мене блоґ — іспитовий майданчик, щоб ти знав. Я пробую деякі концепти.

— Виходить?

— Питаєш! Щодня прибуває френдів, і це без спеціальної розкрутки… Знаєш, що я помітила? Пишеш звичайний, середній, непомітний пост — коментарів мало, а френдів додається. Напишеш щось гостре, скандальне — коментарів багато, а френди починають відпадати. Чи то ображаються, чи заздрять…

Арсен помітив у її очах особливі іскорки — такі бувають у людини, якій цікава тема розмови. От і мама, коли говорить про свій журнал, ніби світиться зсередини.

— Зайди якось, добре? — Мар’яна виловила з вазочки останню полуничку. — У мене у френдах наші з класу: Лада, Світлана, ще отой Кузьма з паралельного…

— Заманливо, — він витер губи, лишивши на білій серветці шоколадні сліди. — Ти на другий урок ідеш?

— Іду, — здавалось, вона розчарована, що розмова так скоро закінчилася. — А ти?

— А в мене справи, — він устав. — Вибач.

Ніхто не повинен був знати, що Міністр заробив стартовий капітал розведенням цуценят. Арсен завжди ретельно розділяв дві свої іпостасі. І, зрозуміло, ніколи й ніде не залишав реальних даних. Його знали як Доктора Ветті, п’ятдесятирічного лікаря з Чернівців. Клієнти чомусь довіряли лікареві, хоч для виховання віртуальних псів медична освіта не потрібна.

— Родовід — п’ятдесят три покоління. У роду — сотні чемпіонських титулів, є одна Міс світу за собачою версією — прапрабаба. Він розумніший за звичайного собаку. Неодмінна умова — ви повинні щодня мати на нього час. Якщо у вас робота, або щось інше заважає — краще не беріть цього пса. Візьміть щось простіше. Цей засумує, якщо ви не будете з ним розмовляти хоч один день… Потім у нього почнеться депресія і він загине.

— Він мене впізнаватиме? Чи можна попросити, наприклад, дружину зайти під моїм ніком і його погладити?

Арсен усміхнувся в монітор. Пальці його бігали так само швидко, і текст у віконці з’являвся в темпі звичайної людської мови:

— Ви знаєте, в цьому є щось містичне. Якщо ваша дружина, чи хтось з родичів, зайде під вашим ніком — пес зрадіє. Але якщо ви будете з ним займатися, якщо він стане по-справжньому вашим собакою — він вас упізнаватиме… не за ніком. Не за ай-пі адресою. Цьому немає технічного пояснення. Просто він звикне до вас і вас відчуватиме. Це перевірено.

Співрозмовник замислився. Арсен його не бачив — по екрану гасало біле щеня з чорними вухами, тягаючи в зубах мальовничо подертий черевик. У віконці чату — в кутку екрана — моргав курсор.

— Докторе, ви маєте п’ять хвилин?

— Авжеж. Скільки завгодно.

Насправді часу, як завжди, катастрофічно бракувало. Однак Арсен знав з досвіду, що вислуховувати клієнтів просто необхідно.

— Я двадцять років одружений. У мене двоє синів, студенти. І я не впевнений, що хоч один з них мене впізнає, якщо я зайду під чужим ніком… ви розумієте, про що я?

— Розумію.

— Справді?

— Мені здається, що розумію, — виправився Арсен.

— Докторе, я двадцять років живу з чужою мені жінкою. У нас прекрасна родина… Був собака, давно. Пес умер від чумки. Ми так переживали, що більше тварини не заводили.

— Розумію, — написав Арсен цілком щиро. — Віртуальні собаки не хворіють. Їх не може збити машина. Вони живуть, поки живе ваша цікавість до собаки, ваша любов.

Нова репліка довго не з’являлася.

«Хто каже, що щастя не можна купити, той ніколи не купував цуценяти», — написав Арсен обережно.

Настала нова пауза. У глибині квартири задзвонив телефон. Арсен не ворухнувся.

— Я купую цього собаку, — нарешті написав клієнт. — Можна оплатити «Візою»?

Арсен перевів дух.

— Будь ласка. Ось реквізити, щойно прийде підтвердження — ви одержите пароль. Я проінструктую вас, як стати членом клубу… Ви досі не заводили віртуальних собак?

— Ні.

— Тоді у вас величезний резерв для радості.