Читати книгу - "Перелітні птахи"

Якось після обіду Цар Навуходоносор підмітав майдан коло Гейбро, заглиблений у мирні, добродушні роздуми, і враз побачив таке, що порушило його філософський спокій і від чого серце закалатало дужче.

З боку Кебмагергаде через майдан ішла жінка в напрямку біржі. На голові в неї був солом’яний капелюшок, полакований начорно: криси спереду відпоролися й хляпали їй по носі, тож вона дивилася на світ поверх них, немов крізь забороло; туалет її доповнювали зношена французька шаль, порвана спідниця й полотняні стоптані черевики. Щоки й ніс у жінки вирізнялися на обличчі, немов червоні яблука. Вона йшла, випнувши груди й кокетливо вихляючи клубами. Черевиків вона не піднімала, а човгала ними по бруківці. Досвідченим своїм оком Цар Навуходоносор відразу визначив, що вона боїться загубити черевики: пришви на них були розідрані. А серце, що бурхливо калатало в грудях, підказало йому, що то Мальвіна — його дама серця, останнє, найбільше, але й нещасливе його кохання. Та, що ділила з ким ліжко й горілку; та, що її він лупцював, а вона, в свою чергу, його, — залежно від того, хто був п’яний; та, що з нею йому було так тяжко розлучитися того дня, як вони, після тверезих роздумів, постукали до брами притулку, — вона до жіночої половини, а він до чоловічої.

Отже, нині в неї вільний день, якщо вона вийшла в місто. Мальвіна, що від своєї конфірмації до вісімнадцяти років була коханкою одного старого графа, Мальвіна, що, попри свій хрипкий голос, була така освічена й зналася на всьому — від придворного звичаю до ночівлі в риштаку! Єдина істота на його життєвому шляху, що теж мала в крові потяг до мандрів.

І ось вона, вийшла погуляти!

Його охопило непереборне бажання побути в її товаристві, ще хоч раз повеселитися з нею! Він уже хотів шпурнути мітлу й гукнути, щоб Мальвіна зачекала на нього, та враз у ньому прокинулась його давня винахідливість; він опустив мітлу, геть побілів, доплентався до наглядача Петерсена й спитав, чи не міг би він піти додому лягти, бо щось його тисне під серцем.

Наглядач Петерсен, знаючи, що Цар Навуходоносор не має вже більшого бажання, як на ціле життя лишитися в притулку, недовірливо зиркнув спершу на свого годинника, тоді на регулювальника руху «під дзигарями» і врешті на хворого. Вигляд у того справді-таки був кепський.

— А ви самі здужаєте дійти додому? — спитав наглядач.

— Та певне! Але якби я мав десять ере, то міг би під’їхати до самої брами.

— То нате десять ере й сідайте на омнібус, — сказав наглядач.

Проте Цар Навуходоносор не встиг на омнібус: вія так знеміг, що не годен був підбігти. Тому пошкандибав до найближчої трамвайної зупинки. Однак трамвай теж рушив у нього перед носом, і Цар Навуходоносор підтюпцем побіг за ним, махаючи водієві рукою.

Наглядач Петерсен задумливо похитав головою. З Царем Навуходоносором і справді не все гаразд, якщо він гадає догнати трамвай. Та нічого, зараз над’їде другий, їх багато на лінії.

Коли за обрахунками Царя Навуходоносора будинки сховали його від наглядача, він стишив ходу й завернув в інший бік. Тепер головне не викликати підозри й не попасти в руки якому поліцаєві. Тому за біржею він купив на два ере великого жовтого конверта, а на три — газету. Решту п’ять Цар Навуходоносор витратив на жувальний тютюн; сам він його не жував, але терпіти не міг, щоб у кишені в нього дурно теліпалися гроші. Потім він подумав собі, що можна віддати тютюн приятелям, а ще трохи згодом — що краще було купити на тих п’ять ере склянку молочного грогу. Але в нього була не така вдача, щоб шкодувати за тим, що вже зроблено. Він склав газету в конверт, щоб вийшов пакунок, і з таким забезпеченням під пахвою поважно рушив далі, немов посланець з важливим дорученням. Поліцай на мості скоса позирнув на нього, але він ішов спокійно, як людина з кришталево чистим сумлінням.

Деякий час він кружляв по вуличках за майданом Кристіанової гавані, аж поки завважив Мальвіну. Вона зникла в дверях будинку з багатьма вікнами на вулиці Королеви. Він подався просто за нею, вибрався на другий поверх і пішов темним коридором, з якого двері обабіч вели до кімнат.

— Добрий день, пані! — церемонно привітався він, почувши шелест спідниці в темряві. Тоді взяв Мальвіну за вуха й дзвінко поцілував в уста.

— Ох, як ти налякав мене, любий Носоре! Адже в такій темряві міг прискочити й чужий чоловік, — кокетливо сказала вона.

— Ви прийшли відвідати принца-наступника, люба пані? А може, його вже витурили?

— Ні, бо я чула, як він допіру плакав. Але в дверях немає ключа.

Цар Навуходоносор обмацав шпарку своїми вправними пальцями й зазирнув у неї.

— Тут нема нічого хитрого, — сказав він тихо, — аби тільки мати шматок дроту.

Якусь хвилю він розмірковував, тоді скрадливо підступив до сусідніх дверей, за якими чути було жіночу лайку та дитячий плач, витяг ключа й вернувся назад. Чужий ключ підійшов якнайкраще.

— Ну й спритний ти, Носоре, — ласкаво мовила Мальвіна.

— Ет, дурниці, просто господар тутешній — скупа гнида, він замовив для своєї касарні однакові замки до всіх дверей, — скромно відповів Цар Навуходоносор, встромляючи ключа на місце. — Таки скупа гнида!

— Пхе! — сказала Мальвіна і кокетливо вдарила його по пальцях жестом, що дуже далеко нагадував витончені графські манери. — В тебе на язиці завше сама гидота. А ми в своєму відділі міняємо білизну щотижня, щоб ти знав.

Цар Навуходоносор не зрозумів її; коли Мальвіна удавала з себе значну даму, він баранів, нічого не тямлячи. Але знав, що колись вона справді здобула гарне виховання.

— Прошу, пані! — сказав він, церемонно відчиняючи двері.

Вони зайшли до невеличкої, вбогої кімнати з тьмяним вікном на три стулки; четверта вже належала до кухоньки на два лікті завширшки й завдовжки, що її відгороджено в одному кутку кімнати тонкою переділкою. В другому кутку утворився ванькирчик, де якраз уміщалося старе дерев’яне ліжко, закидане різним шматтям;