Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

та любовними пригодами. А відтак дав їм привід для нескінченних пересудів, коли, після краху Австрійського банку у тисяча вісімсот сімдесятому році, зняв туфлю, шкарпетку, поклав підборіддя на ствол дорогоцінного «бенеллі» й великим пальцем правої ноги натиснув на спусковий гачок.

Графські сини жили в Італії й не часто навідували свої східні володіння. Магістрат викупив навколишні землі і влаштував на них громадський парк, проте сам Дім та його поросле липами подвір’я залишались за Кашларичами до часів революції. За радянської доби в Домі гостювали міський архів, РАГС та освітній відділ міськвиконкому.

З кімнат та зал зникли меблі у вікторіанському стилі, їхнє місце зайняли похмурі канцелярські столи, вкриті жовтим лаком стільці і залізні стелажі з архівними боксами; картини з пейзажами та мисливськими сценами переїхали до краєзнавчого музею, а бібліотеку знесли до підвалу і поступово розграбували. У зброярні, що закривалась на вироблені фірмою Круппа сталеві двері, зберігали звезений з трьох областей золотий і срібний антикваріат. Під час війни німці облаштували в Домі готель для старших офіцерів, куди вечорами звозили акторок місцевої оперети та решту пікових і червових дам з провінційної колоди.

Після відновлення радянської влади евакуйовані благородні метали повернулись до зброярні, а працівники архіву та освітянські чиновники знов заволоділи жовтими стільцями на горішніх поверхах. Щоправда, дещо змінилось. Серед іншого, Друга світова війна збагатила інтер’єр Паркового Дому фундаментальними шкіряними диванами, які ще багато років зберігали аромати тих кокоток, що за доби окупації розважали командирів СС і вермахту. Деякі з канцеляристів чули відзвуки далекої музики та змішані з іноземними словами зойки та стогони. Подейкували, що то привиди офіцерських оргій виринають з глибин диванів і клубочаться архівними коридорами.

Якось літнім вечором, сповненим теплими тінями та збуджуючими ароматами, на одному з ароматних диванів працівник гаражу упіймав свою молоду дружину з її начальником – директором архіву, спричинивши обидвом значні тілесні ушкодження. Після цього прикрого випадку ризиковані меблі перемістили до освітнього відділу.

Йшли роки, й одного разу до Паркового Дому під’їхали фургони, з яких вийшли люди у пальтах і норкових шапках, зайшли до зброярні, завантажили до алюмінієвих скринь й вивезли у невідомому напрямі цінності. Поповзли чутки, що партійні вивозять золото кудись за кордон, до надійних імперіалістичних схованок; проникливі з обивателів зрозуміли, що світ вчергове змінюється.

Невдовзі після розпаду Союзу міський архів і РАГС виїхали до менш харизматичних споруд. До Паркового Дому заселився Будинок вчених, а перший поверх став притулком для кількох громадських організацій. Дві зали на другому поверсі (Банкетну та Бібліотечну), де засідали вчені мужі, знов умеблювали графськими сервантами і книжковими шафами. На віконні карнизи повісили цупкі гардини й запетлювали їх шнурами з важкими китицями, паркети натерли імпортною мастикою з дзеркальним блиском, плями на стелях замалювали крейдою.

На початку дев’яностих в Ампірній залі (найбільшому з приміщень Паркового Дому) міські ентузіасти з колекціонерів влаштували нумізматичну виставку-продаж. Вона мала несподіваний успіх. З того часу кожної неділі між маршами парадних сходів першого поверху – Ампірну залу відкривали лише на великі свята – збирались колекціонери, обмінювались монетами, банкнотами, медалями, орденами та плітками. Чекали на солідних клієнтів, розливали чай і каву з термосів, розкладали на широких підвіконнях альбоми, футляри, конверти, теки, медвяні коржі, тістечка, слойки та бутерброди, покупали і продавали, або ж просто із загадковим виразом на обличчі перегортали і погладжували прозорі листи клясерів, де у квадратних і круглих вічках спочивали паперові прямокутники та металеві кружечки.

Про ці зібрання знали не лише в місті. Час від часу до Паркового Дому прибували столичні гості та іноземці. Навіть місцеві чиновники визнали, що колекціонери прикрашають своїми посиденьками міський культурний ландшафт. Тим більше, що він з кожним роком ставав все більш пласким та одноманітним. Обдарована молодь виїжджала, звільняючи простір для пенсіонерів, міських божевільних і колекціонерів.

Відтак тусовки і виставки нумізматів стали визнаною традицією, в Ампірній залі з’явились розкладні столики і стільці, а в одній із горішніх кімнат Дому офіційно замешкав Нумізматичний клуб, головою якого обрали Антея Марковича Балтера, заслуженого вчителя-методиста міської гімназії, автора кількох поетичних збірок, володаря колекції арабських монет, серед яких були такі рідкісні й надзвичайно коштовні екземпляри, як «зірчастий» дирхем аль-Мутавакіля Третього, срібний кісб еміра Давл-шаха Насрули і золота таньга цариці Кутайб-ханум з написом, що ним вісімнадцятирічна володарка на віки вічні проклинала свого бунтівного брата.

Хоча Ярковський-старший щотижня просиджував за кавою з Антеєм Марковичем не менше двох десятків годин, сім’ями вони не знались і візитів не практикували. Мати Ярковського-молодшого підозрювала, що Балтери не вважають їхню сім’ю рівною собі й час від часу нагадувала про це чоловікові.

«Бачу, що ті Балтери мають нас за селюків», – казала мати й додавала до цього припущення низку вкрай неполіткоректних висловів. На що батько або відмовчувався, або ж зауважував, що в місті (а, можливо, й в усій країні) немає ерудованішого та досвідченішого за Марковича знавця грошових знаків; й всі наступні жінчині інвективи щодо відсутності в нього гідності та недоречного самоприниження, Ярковський-старший витримував зі спокоєм давньоримського стоїка.

Тоді мати знімала з книжкової полиці поетичну збірку Антея Балтера «Рассветный путь» й урочисто зачитувала з пожовтілої сторінки вірш, присвячений Щербицькому.

– І це поезія? – риторично запитувала мати, презирливо помахуючи книжкою. – Твій знавець махрова бездарність. Графоман і нікчема. Підлизував за комуняками і тепер біля влади так треться, що аж тріщить. А пам’ятаєш, він колись писав віршики для плакатів у поліклініці:

Если тёмная моча И кал обесцвечен, Вызывай скорей врача — Не в порядке печень.

– Шедевр поезії, так? – вирувала мати. – Еліот з Пастернаком відпочивають. І тобі, любий, стає совісті присідати перед порожнім місцем?

Батько неквапно відсовував від себе тарілку з млинцями (варіанти: клясер з монетами, гальбу з пивом, газету «Залізничник», інформаційний бюлетень Нумізматичного клубу), підводився з канапи, защіпав ґудзики на сорочці, брав з комоду пачку «Мальборо», сірники, масивну мармурову попільничку і виходив на балкон. А мати кидала книжку на стіл (варіант – на підлогу, на шафу) й сідала на батькове місце дивитись телевізор.

І це й багато чого іншого пригадав Ярковський-молодший, відкриваючи двері Паркового Дому. Адже уперше за два десятиліття від часу їхнього знайомства Антей Маркович Балтер звернувся до нього по допомогу. Старий подзвонив на сотовий відразу після урагану. Він назвав себе, згадав багаторічну дружбу з батьком, поцікавився здоров’ям матері. Відтак запропонував зустрітись у Парковому Домі.

«Сашенька, дорогой, мне очень нужна твоя помощь. Очень-очень», – сказав Антей Маркович, і голос його був сухим від стриманого хвилювання.

Ярковський обіцяв зробити все, що в його